Про цю легендарну особистість можна знімати фільм, він би вийшов не менш захопливим і колоритним, аніж стрічки про легендарного агента 007.
«Чудова спортивна статура, весь мускулистий. Він — чемпіон з легкої атлетики, а як плавець дивує навіть тих, хто виріс біля моря. А ввечері, одягаючи смокінг, він перетворюється на світську людину, яка обертається у міжнародному товаристві в своєму готелі», — так писала про нього 1936 року паризька газета «Нувель Журналь Літерер».
Знайомтеся: Микола Петрович Глущенко, народний художник СРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Шевченка, слава і гордість українського образотворчого мистецтва, «український Моне», а ще — радянський розвідник-нелегал, який діяв під псевдонімом «Ярема».
Козацький нащадок провів дитинство на неприборканих порогах Запорожжя, виховувся на легендах і піснях. Після смерті батька він із матір’ю переїхав до Юзівки (Донецька), де у 1918 році закінчив комерційну школу та планував вступити до Харківської вищої технічної школи, але долю змінив вир війни. 18-літнім Глущенка мобілізували до армії Денікіна, у складі якої на території Польщі був інтернований до Щелківського табору, звідти Глущенко втік до Берліна. Там закінчив приватну художню школу і академію.
У Берліні Глущенко познайомився із майбутнім письменником і кінорежисером Олександром Довженком, у той час радянським дипломатом, який і завербував художника-початківця до радянської розвідки.
У 1924 році Глущенко переїхав до Парижа. Там на вулиці Волонтерів, 23, за підтримки гетьмана УНР Павла Скоропадського він відкрив художнє ательє, куди зазирали керівники українських емігрантських угрупувань – один із засновників ОУН Дмитро Андрієвський, полковник Української Галицької Армії Василь Вишиваний.
Активне світське і богемне життя допомагало Глущенку збирати інформацію про діяльність «ворожих антирадянських і націоналістичних організацій».
Тоді ж Глущенко потоваришував із письменником Володимиром Винниченком. Існує думка, що нагляд за ним був одним із завдань агента «Яреми». Винниченко якось попросив Глущенка розмалювати йому дачу, і Глущенко розмалював її… портретами українських гетьманів.
Глущенко і Винниченко були особисто знайомі з Пабло Пікассо та Анрі Матіссом, хоча абсолютно не сприймали творчість Пікассо. А під час першої виставки митця в Парижі вони навіть закидали його та відвідувачів гнилими яблуками і яйцями. Цікаво, що й перший нудистський пляж у Парижі організували Глущенко з Винниченком.
Після приходу до влади Гітлера Глущенко, за дорученням радянського керівництва, зосередився на зборі інформації про військово-промисловий комплекс Німеччини. Саме завдяки його зв’язкам Центр у Москві отримав таємні креслення 205 видів військової техніки, зокрема і двигунів винищувачів.
У Державному архіві Служби безпеки України збереглася копія доповідної агента «Яреми», в якій він наголошував, що попри укладений із СРСР договір про дружбу, уряд Німеччини активно готується до війни проти Радянського Союзу.
За інформацією «Яреми», в умовах надзвичайної секретності в Німеччині були надруковані німецько-українські кишенькові словники для піхоти, льотчиків, детальні топографічні карти всієї території України, військово-топографічні, економічні і політичні огляди по її регіонах.
Цікаво, що доповідна потрапила до Сталіна 10 червня 1940 року, тобто на п’ять місяців раніше, ніж радіограма з Японії, відправлена Ріхардом Зорге 18 листопада.
На початку 1940 року радянська розвідка доручила Глущенку організацію виставки радянського образотворчого мистецтва в Берліні. В останній день роботи захід, де виставлялися і пейзажі агента «Яреми», відвідало вище керівництво Третього Рейху.
В останній день роботи берлінської виставки її відвідало вище керівництво Третього рейху на чолі з міністром закордонних справ Йоахімом фон Ріббентропом. Звертаючись до Миколи Глущенка, він сказав, що Гітлер високо цінує його талант. Вважає його одним з найкращих пейзажистів у Європі й на пам’ять дарує альбом літографій своїх найкращих акварелей.
Згодом Глущенко передав альбом Сталіну, який висловив бажання ознайомитися з творчістю фюрера. Після смерті Глущенка у 1977 році виявилося, що до нього повернулася лише одна сторінка з альбому.
Закоханий у пейзажі художника Максим Рильський писав: «Коли дивлюсь на речі Глущенка, присвячені ним улюбленій Конча-Заспі, то не раз ловлю себе на думці: та отут же саме я блукав, під цією-от мрійною березою відпочивав, розмовляючи з друзями, цією стежкою йшов самітно, тихенько співаючи… Вода, – а вода, це, як кажуть, один із «каменів спотикання» для художника, – вода, змальована Глущенком, раз у раз примушує мене, затятого рибалку, подумати про вудочку, скрикнути вголос: «Отут, мабуть, здорово ловиться краснопір!»
За своє життя Микола Глущенко написав за різними даними понад 10 тисяч картин. Серед них найбільше пейзажів. Його роботи зберігаються у приватних колекціях і експонуються в музеях в Україні, Росії, Франції, Німеччині, США, Канаді тощо.
1901,17 вересня — Микола Глущенко народився в Новомосковську Катеринославської губернії, сучасна Дніпропетровська область. 1918-го закінчив комерційне училище в місті Юзівка, теперішній Донецьк. Був мобілізований до Добровольчої армії Денікіна. Відступив за кордон з її залишками, опинився в Польщі. Утік із табору військовополонених, дістався до Німеччини
1920-1924 — навчається в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва у Шарлоттенбурзі. Отримує матеріальну підтримку від гетьмана Павла Скоропадського, який теж був в еміграції в Німеччині. 1923 року стає громадянином СРСР, призначений головним художником торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном. Серед його робіт — декор радянського павільйону на виставці у французькому місті Ліон.
1925-1936 — живе у Франції та Іспанії. Його тогочасні картини — у стилі французького імпресіонізму. Пише серію рисунків у жанрі ню — оголених парижанок. На замовлення Сталіна малює з натури портрети Ромена Роллана, Мішеля Кашена, Анрі Барбюса. 1936-го отримує дозвіл на повернення в СРСР. Перебирається туди з дружиною й сином. Отримує у Москві кімнату площею 9 кв. м у комуналці. Малює, організовує виставки.
1944 — переїжджає до Києва. Отримує майстерню на горішньому поверсі найвищого на Хрещатику «московського» будинку, що виходить фасадом на вул. Богдана Хмельницького. За свідченнями людей, які близько знали Миколу Петровича, щодня о дев’ятій він уже був у майстерні, а о 22-й лягав спати. Щопонеділка дорогою в майстерню заходить привітатися в Міністерство культури. При цьому з кишені його твідового піджака завжди виглядає свіжий номер газети французьких комуністів «Юманіте».
1977, 31 жовтня — помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі.