Російські інтелектуали чіплятимуться за "вєлікую Россію" до останнього
Нам це все, звісно, давно зрозуміло. Але інколи не завадить іще раз сформулювати.
1. Це мислення, де немає простору для дії, індивідуальної та колективної — бо все описується в термінах природи, неуникності, невідворотності, у термінах незалежної від волі людей стихії, у термінах "льдіни". Це метафізика льдіни.
2. "Інтелектуал" у цьому мисленні — це спостерігач, меланхолійний обсерватор, який "констатує", без жодної надії щось змінити. Який дає оцінки, видає судження (хто їм надав це право, цікаво?), який є "арбітром" історичного процесу. Це апофеоз vita passiva і всесвітньої приреченості
Читайте також: "Мертві душі" Гоголя як головна метафора "русского міра"
3. У цій метафізиці "льдіни" немає тих, хто бореться, вони просто анульовані, незгадані, забуті. Це те, в чому полягає відмінність української та російської традиції протягом століть — у чому відмінні Шевченків "Кавказ" та "Мцирі" Лермонтова щодо російських кавказьких злочинів початку ХІХ ст.: Лермонтов, який бачить у Кавказі тільки минуле, без майбутнього, приреченість перед "льдінами" - і Шевченко, який бачить "борітеся — поборете".
Звісно, в Акуніна немає України, немає навіть малесенької сміливості зрозуміти, що окрім двох частин "льдіни", є ще ті, хто відчайдушно, ціною своїх життів і свого майбутнього, прагнуть цю "льдіну" нарешті розколоти.
4. Цьому мисленню приємно бути в еміграції, приємно бути "осколком", приємно бути алібі для тих, хто все ще чекає "іншої Росії" - і воно буде мовчати про те, що єдиний шанс (якщо він взагалі є) на "іншу Росію" - це поразка "льдіни", а поразка можлива тільки за перемоги України, і тому ця вся російська еміграція має хоч якийсь сенс тільки завдяки українській боротьбі, і тому її питання має бути друго-, третьо-, десяторядним.
Але ці люди так це ніколи не формулюватимуть. Бо сказати, що Україна — перша, а Росія — колись потім, сказати це для них якраз і означає втратити усю цю прекрасну метафору емігрантської "велікої Росії", за яку вони чіплятимуться до останнього.
Про автора. Володимир Єрмоленко, письменник, голова Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
