“Калейдоскоп історій”: українське мистецтво в Дрездені
“Калейдоскоп історій” — великий виставковий проєкт у дрезденському музеї Альбертінум, який представляє українське мистецтво ХХ–ХХІ ст. з державних і приватних колекцій. В експозиційному просторі кураторки Тетяна Кочубінська та Марія Іссерліс скомбінували твори від авангарду до наших днів. За логікою експозиції, представлені мистецькі твори об’єднує не час, а сутність епох — це дозволяє розглядати історію українського мистецтва не лінійно, а з урахуванням категорій “політичного” та “приватного”.
Глядача експозиції зустрічає так званий “Пролог” — розповідь про український історико-культурологічний контекст. Він представлений у вигляді таймлайну з розгорнутою інформацією про ключові періоди ХХ–ХХІ ст, які дозволяють зрозуміти характер та історичний розвиток українського суспільства. Модернізація, індустріалізація, репресії, війна, громадянська свідомість, боротьба за права та незалежність, революції, різноманітність, емансипація, євроінтеграція — основні теми, через призму яких авторки проєкту описують контекст розвитку українського мистецтва.
Кураторки звертають увагу на неперервність і карколомність історій мистецтва, розповідають про художнє життя на основі біографій художників і художниць. Таймлайн ілюструють архівні матеріали, кіно, документальні відео, фото та цитати митців і мисткинь — Давида Бурлюка, Оксани Павленко, Тетяни Яблонської, Добрині Іванова та інших.
Безпосередньо виставковий простір поділено на чотири тематичні зони з умовними назвами: “Практики спротиву”, “Простір свободи”, “Культура пам’яті” та “Думки про майбутнє”, якими, за задумом кураторок, можна охарактеризувати художній процес в Україні ХХ–ХХІ ст. Розміщення в одному контекстуальному просторі музейних творів і творів сучасного мистецтва остаточно робить останні конвенційними, ставить знак рівності між Віктором Пальмовим і Давидом Чичканом, Катериною Лисовенко та Людмилою Ястреб, Анною Звягінцевою та Тетяною Яблонською, Даною Кавеліною та Федором Тетяничем.
Потрапляючи в перші зали, глядач відчуває напругу, агентом якої є активний червоний “колір крові” в роботах “За владу Рад” Віктора Пальмова та “Марія” (з серії “Під час війни”) Давида Чичкана: вони були створені з різницею майже в сто років, але спільним для них є натуралістичне зображення вбитого тіла. Це тіло ще не встигло стати об’єктом героїзації, але потенційно стане, тільки-но смерть набере символічної ваги.
Яскравість початку балансується завдяки монументальним творам Даніїла Галкіна. Це монохромне зображення вітражів, з яких автор виключає саму сутність вітража як медіума, а саме — колір, який має проявляти себе через взаємодію із сонячним світлом. Для створення цієї роботи із серії “Оптичні протези” Галкін використовує патерн одного демонтованого вітража з міста Дніпро. Художник є одним з учасників дослідницької спільноти ДЕ НЕ ДЕ, яка з 2014 року активно досліджувала та фіксувала мистецьку спадщину ХХ ст. на сході України. Горизонтальний модус експедицій і досліджень, залученість у нього художниць і художників стимулювали художню рефлексію, що породжувала мультидисциплінарні мистецькі проєкти — як-от, наприклад, робота Галкіна.
Поки в державному секторі точилися дискусії щодо цінності українського радянського мистецтва ХХ ст., які призводили тільки до нових заборон та ускладнювали об’єктивне дослідження, ДЕ НЕ ДЕ вдалося зібрати одну з найбільших баз мистецтва радянської доби на сході України. Сьогодні, коли тамтешня мистецька спадщина (музейні фонди, монументальне мистецтво та архітектура) не просто на лінії вогню, а знищується кожного дня, ця спільнота робить усе можливе для системного збереження тих матеріальних об’єктів, до яких іще є доступ.
Звернення до багатоскладового минулого стає інструментом, котрий дає змогу усвідомити суперечливість історії. В інший спосіб працює дослідницька платформа “Метод Фонд” — вона зосереджена на концептуальному описі художньої спадщини українського мистецтва радянської доби в контексті політичної історії мистецтва ХХ ст. та інтернаціональної естетичної бази. На виставці Лада Наконечна (співзасновниця “Метод Фонду”. — Ред.) представила інсталяцію з живописних творів періоду Німецької Демократичної Республіки з фондів Альбертінуму. Художниця використовує метод, яким уже послуговувалася на персональній виставці в Національному художньому музеї України: експонує предмети мистецтва з музейної колекції за певною схемою, що викриває відсутність суб’єктності медіума живописного твору в системі музейного простору. Наконечна розглядає наратив “радянської картини” як стафаж в ідеологічній парадигмі, позбавляє твори радянського мистецтва ідеологічного навантаження та дозволяє їм лишатися музейними одиницями.
Історіографічна практика представлена, зокрема, роботою Нікіти Кадана “Одержимий може свідчити в суді” — це інсталяція з металевих стелажів, на яких поєднані предмети мистецтва з українських і німецьких музеїв часів СРСР і НДР, а також мистецтвознавчі книги цього часу. Дисонанс у таку композицію вносять елементи сучасності. Це знайдені об’єкти, а саме — потрощені предмети з місць військових дій. Об’єкти в інсталяції складають тканину “альтернативного архіву” як частину альтернативної історії — теми, яку послідовно розробляє Нікіта Кадан.
Неможливо розповідати про виставковий проєкт, описуючи тільки саму виставку. Якщо розглядати “Калейдоскоп історій” у контексті тектонічних зсувів в українському художньому процесі, які запустило повномасштабне російське вторгнення, то стає помітно, що експозиція несвідомо фіксує стан української культури саме на момент 24 лютого 2022 року. Імена, концепції, події, оптика, представлені в експозиції, показують нам світ, якого вже немає або який ще шлейфом тягнется за нами й ось-ось розчиниться у вирі нового часу.
Евакуація мільйонів українських громадянок і громадян не могла не зачепити мистецьку спільноту. На початку повномасштабної війни художниці масово вивозили дітей у безпечні країни. Згодом стало зрозуміло, що така евакуація перетворилася на вимушену імміграцію і може затягнутися на невизначений термін. Також стало зрозуміло, що фінансово успішна художня практика можлива саме на європейському ринку. А отже, художники-чоловіки, які фінансово реалізуються у своїй професії, також почали виїжджати за кордон, ще більш активно інтегруючись у європейський художній процес, ніж це було до війни. Загальні умови художнього виробництва в Європі (прозорі ринкові відносини, повага до художнього задуму, юридичний захист) дозволяють створювати якісний продукт. Чи не цього прагнули українські художники, маніфестуючи курс на євроінтеграцію України в численних акціях 2000-х?
Напрацювання українських художників і художниць мають потенцію до того, щоб дати європейцям свіжий погляд на такі медіуми мистецтва, як живопис, аналогова фотографія, графічні техніки, об’єкти художньої спадщини, реді-мейд, акціонізм. І річ не тільки в цікавості до всього українського як до екзотичного, але також і в контенті, що продукують українські художники та художниці. Він по-справжньому конкурентоспроможний і неординарний, він ніби повертає європейського глядача до складної морфології мистецтва.
Зараз у Європі сформувалася стала українська мистецька спільнота, яка, з одного боку, створює мережу культурних відносин, що залучає ресурси для реалізації художніх і дослідницьких амбіцій, а з іншого — ризикує бути поглинутою та розмитою інтернаціональним мистецьким дискурсом і втратити найважливіше — контекст.
Але, на щастя, мистецтво — це такий вид людської діяльності, який не обов’язково мусить вкладатися в раціональні рамки буття. Ба більше, власне історії мистецтва доводять нам, що саме коли мистецтво відмовляється бути інструментом впливу в парадигмі культури, воно робить інноваційний крок уперед. Просто зараз в України зароджується нове сучасне мистецтво. Його агенти отримують трансгресивний досвід життя під час воєнного часу, який безпосередньо впливає на продукування мистецтва. Оскільки цей досвід унікальний, то він створює й унікальний мистецький контекст з особливою чуттєвістю до часу та простору.
Особливу увагу в експозиції “Калейдоскопа історій” привертають роботи, створені вже під час повномасштабного вторгнення. Вони виділяються на інтуїтивному рівні — це відеоробота “Не може бути такого, щоб нічого не можна було повернути” Дани Кавеліної, живописі твори Катерини Бучацької “Гостомельська червона”, “Умбра Мощунська”, “Горенська вохра”, інсталяції “Паляниця” Жанни Кадирової та “Екологічний костюм для окупанта” Анни Звягінцевої. Це мистецтво, яке говорить іншою мовою –- прямолінійною та лаконічною, змістовною, зосередженою на собі.
Наприклад, “Паляниця” Жанни Кадирової, яку вже демонстрували декілька європейських майданчиків (у тому числі на великій персональній виставці художниці в Ганновері) підтверджує ці тези. Кадирова представила інсталяцію з кам’яних об’єктів, що нагадують хлібини на столі. Хоча художниця використовує свій впізнаваний метод — імітацію звичних у побуті речей засобами твердих матеріалів (бетону, кахлю), — її хліб з каменю вражає універсальністю та щемливістю образу.
Виставки українського мистецтва в Європі мають на меті не тільки розширити коло його потенційних реципієнтів та утвердження актуального європейського контексту для нього. Вони також мають і практичне завдання: зберегти об’єкти музейного фонду України завдяки тимчасовому вивезенню із зони воєнних дій. Треба зазначити, що, попри надскладні умови організації таких виставкових проєктів (бюрократична робота з узгодженням безпечного вивозу творів, дистанційна дослідницька підготовка, категоричність нової культурної політики в умовах російської агресії), характерною відмінністю саме української спільноти лишається відданість процесу та визнання його важливості на всіх рівнях.
Дистанційна робота з об’єктами архівного та музейного фонду України під час підготовки виставки загострила питання не тільки доступу до системи зберігання знань та інформації, але й її крихкості. У “Калейдоскопі історій” використана велика кількість архівних матеріалів, за що окремо треба подякувати українським архівістам і бібліотекарям, які в неможливих умовах працювали над тим, щоб історична частина експозиції була представлена повноцінно. Наприклад, між ракетними ударами співробітники Харківської державної наукової бібліотеки ім. Короленка сканували монографію “Монументальне мистецтво радянської України” Євгена Холостенка 1932 року видання — тоді як сама будівля бібліотеки була пошкоджена. І це лише одна з десятків історій, які ще нам належить дізнатися.
Виставка працює до 10 вересня 2023.
