Як картина Гогена може надихнути українських політиків

"Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?" – картина під такою назвою стала найвідомішою роботою Поля Гогена. Ще працюючи над шедевром видатний імпресіоніст задався метою покінчити життя самогубством, адже навіть після того, як полотна торкнувся останній мазок, відповіді на питання не були знайдені. Так і вийшло – Гоген випив велику дозу миш’яку і тільки волею випадку залишився живим.

Це один з багатьох прикладів того, як відсутність стратегії приводить до сумних наслідків.

Важливість наявності чіткого послідовного плану не потребує живописних порівнянь: щоб робити щось добре, потрібно знати та прорахувати свій порядок дій. Особливо коли їхні наслідки стосуються життя мільйонів.

Два роки тому під час Революції гідності українці обрали стратегію розвитку для держави. Громадяни задали курс на євроінтеграцію, подолання бідності та боротьбу з корупцією, і сьогодні центральна влада намагається йти по заданому фарватеру. Поступово втілюються найважливіші реформи: судова, правоохоронна, реформа децентралізації.

Нажаль, дещо сумніше йдуть справи на місцях. Якщо казати про Запоріжжя, то ми бачимо, що посадовці не мають чіткого уявлення, як повинно виглядати місто через декілька років. Більш того – вони не мають гадки, що саме треба для цього робити.

На перший погляд, місто живе своїм життям. Сірим, буденним, але життям. Ще подекуди на технологіях часів Гогена працюють заводи. Погрузлі в боргах, виснажені колишніми керівниками-корупціонерами діють комунальні підприємства, на останньому подиху запоріжців приймають обшарпані кабінети держустанов. Дивлячись на це, стає зрозуміло: невідомо, до чого ж призведе такий хаотичний ритм нашого сьогодення.

Чітка стратегія розвитку, яку наразі чомусь ігнорують можновладці, дає відповідь на головне питання: "куди ми йдемо?".

Якщо ми хочемо в майбутньому бачити індустріальне Запоріжжя, ми робимо ставку на одні реформи, якщо технологічне – на інші, туристичне місто потребує зовсім іншого пакету змін. Сьогодні не можливо проаналізувати, який напрямок розвитку обрала міська влада і чи обрала вона його взагалі.

Як мешканець міста, як людина, яка пов’язує з Запоріжжям своє майбутнє та майбутнє своїх дітей я розумію, що нам перш за все потрібен розвиток технологій. Багато десятиріч запорізький регіон позиціонувався як промисловий край, і наразі ми не можемо просто так взяти і викреслити ці строки з нашої історії.

В той же час ми не можемо просто ігнорувати вбивчий процес, до якого призводить рівень цієї самої промисловості – це і екологічна ситуація, і відсутність конкурентоздатності, і умови, в яких змушені працювати запоріжці.

У звичному сприйнятті пересічного городянина промисловість це – гуркіт заводських машин, замаслена роба та неприємний кашель після робочого дня. І думка про те, що всі процеси можуть проходити по-іншому поки що не вкладаються загальне мислення більшості.

Звичайно, неможливо просто так перейти з такого рівня на рівень двадцять першого сторіччя. Для стрибка з минулого потрібна розробка концепту та техніки послідовних дій. Я бачу виконання цього процесу сумісними зусиллями.

З одного боку, нам потрібно долучати зовнішні інвестиції. З іншого – використовувати свій потенціал та можливості. Для цього сьогодні чимало уваги приділяється реформі децентралізації, яка є невід’ємною частиною стратегії розвитку і міста, і регіону і країни в цілому. Так само як і наявність чіткої стратегії розвитку є обов’язковою умовою успішного втілення реформи. Ці поняття невід’ємні і вони напряму залежать один від одного.

Це ж стосується і залучення інвесторів. Який вкладник захоче давати гроші за «кота в мішку»? А ось коли місто знає чого воно хоче, що воно може, і найголовніше – що для цього потрібно, тоді воно стає інвестиційно привабливим.

З минулого року в країні діє програма розвитку "Україна-2020", в якій зазначені основні вектори, необхідні для впровадження в Україні європейських стандартів життя та вихід нашої держави на провідні позиції в світі.

Сьогодні ми чітко розуміємо, що найближчими роками нам потрібно: а) побороти корупцію, б) розвинути економіку, в) популяризувати Україну в світі. Опираючись на це, ми вже розробляємо низку заходів для їхніх реалізації.

За такими ж схемами потрібно будувати роботу і в регіоні, і в місті, і в окремому кабінеті.

Через якихось два місяці ми підбиватимемо підсумки року. Повертаючись до теми рідного Запоріжжя: вже стає зрозуміло, що міська влада завершує цей проміжок часу з незасвоєними коштами (за прогнозами – на грудень буде використано близько 30 % бюджету розвитку). І це не тому, що вони нам не потрібні, а тому, що дехто відмовився від стратегічного мислення.

Тим, що сьогодні запоріжці суттєво не відчувають катастрофічних наслідків такого недбалого ставлення до наданих можливостей можна завдячувати лише сумою коштів, адже стільки грошей, скільки було переподілено з держбюджету цього року, місто ще жодного разу не отримувало.

Хочеться вірити, що міська влада нарешті почне працювати над помилками та врешті решт визначиться зі стратегією розвитку.

Звертаючись до посадовців, хочу нагадати: народ надав нам повноваження малювати картину майбутнього України не для того, щоб творити її з думкою про миш’як. Тому наполегливо рекомендую змінити свій підхід до роботи, адже для конкретних результатів перш за все потрібні конкретні цілі.