Про Театр маріонеток розповів його режисер

Театр маріонеток з’явився у 1989 році. Він був задуманий як камерний театр. Режисеру хотілося бачити очі глядачів, спілкуватися з ними у невеликій залі на тихих довірливих нотах. Перша вистава «Жив-був дід» була створена на базі народних казок. Але мала не побутовий, а більш глибокий, філософський зміст. Вже ця перша вистава принесла театру величезний успіх: з нею колектив об’їздив чимало країн, побував на багатьох фестивалях, отримав безліч нагород і схвальних відгуків, навіть гран-прі на фестивалі у Мексиці — країні із зовсім іншим фольклором і культурою. Режисера запрошували ставити вистави і проводити майстер-класи у Франції, Іспанії, Польщі.

Театр отримав невелике приміщення у Києві на Подолі, по вулиці Сагайдачного — на 60 місць. Але влітку 2009 року міська влада відібрала приміщення і продала приватній організації. До кінця 2015 року колектив не мав нічого: ні приміщення, ні можливості працювати. Тепер театр маріонеток почав працювати у малій залі Державного театру ляльок.

Ваш театр маріонеток — єдиний в Україні, чому?

— Взагалі, маріонетка — це лялька із західної культури. Найбільше вона поширена у Чехії, Італії. В українських традиціях немає такого театру, у нас був вертеп, інші обрядові дійства. Але наш театр — це не той традиційний театр маріонеток, де відкривається завіса чи дверцята, ходять ляльки-маріонетки і щось показують. Ми працюємо у так званому «третьому жанрі», коли на сцені грають і ляльки, і актори. Деколи, насамперед у дорослих виставах, лялька чи предмет може використовуватися просто як символ чи несе у собі якийсь філософський зміст.

У своїх виставах ми використовуємо саме таку ляльку — ляльку-маріонетку, на ниточках, зроблену руками. Але назва «театр маріонеток» має трохи інший зміст. Маріонетка — це ще й той, ким хтось керує. Люди також маріонетки у руках Долі чи Всевишнього, хто як це інтерпретує. Мені цікаве саме це значення слова «маріонетка», і воно закладене у назві театру.

Як ви зрозуміли своє покликання — стати режисером саме такого театру?

— Театр мені подобався ще з дитинства, відколи побачив його вперше. Уже в школі у мене був свій шкільний театр. Потім танцював, навіть закінчив училище як хореограф. Але театр ляльок мене приваблював більше, хотілося займатися ним. У 18 років я пішов вчитися у студію при Київському театрі ляльок. Була така студія, яка готувала акторів для цього театру. Далі — Ленінградський державний інститут театру, музики і кіно), закінчив його як режисер театру ляльок.

Для мене ляльки — це не гра чи забавка. Це мова, якою можна спілкуватися з глядачами на будь-які серйозні теми. І цим я займаюся вже 40 років.

Про вистави

Як ви обираєте теми або твори, які хотілося б поставити на сцені?І чи є теми, які актуальні сьогодні і не були актуальними, наприклад, 20 років тому?

— Актуальним може бути все. Якщо художник знає, про що він хоче говорити, він може говорити на базі будь-якого матеріалу. Я не люблю вистави «на злобу дня», це не мій напрям. А класика не може бути неактуальною. «Ромео і Джульєтта» буде завжди. Так, ми не ходимо в такому одязі, як ходили тоді, не носимо рапір, але всі почуття залишилися і вони будуть завжди. Інша справа — наскільки ми зуміємо прочитати цю виставу по-сучасному.

З другого боку, не завжди є можливість ставити ту виставу, яку хочеться. Для неї може не бути грошей чи відповідних акторів. Треба, щоб приходили глядачі, зароблялися гроші. Ніхто нас не змушує ставити ту чи іншу виставу, але життя диктує свої умови. Наприклад, хочеться ставити драму Шекспіра, але наближаються новорічні свята і ми маємо готуватися до них, бо для театру це можливість заробити гроші. Крім того, Шекспір — це інтелектуальне мистецтво, воно змушує задуматися, а людям тепер більше хочеться прийти в театр, посидіти і посміятися.

На Подолі у нас були серйозні вистави для дорослих: «Вишневий сад» Чехова, «Дім, який побудував Свіфт» Горіна, «Макбет» Шекспіра. Можливо, ці вистави не кожен може зрозуміти. Ми не просто ілюструємо п’єсу, а вкладаємо у неї своє бачення. Деколи глядачеві треба уміти читати символіку. Не розв’язувати якісь ребуси і головоломки, а просто дивитися «глибше». Люди звикли до більш простого, побутового театру, де, як у серіалі — усе зрозуміло, все на поверхні. А ці вистави для аудиторії думаючої, для тих, хто читає класику, цікавиться нею.

Відновлювати ці вистави тепер неможливо, але я сподіваюся, що у майбутньому ми знову почнемо створювати щось серйозне, мені так хотілося б... Тут, де ми почали працювати, поки що ставимо вистави для дітей з батьками, а згодом працюватимемо і для дорослих. У нас в постановці є Мрожек, починали робити «Енеїду».

Вам більше подобається ставити дорослі вистави — щось таке глибоке, філософське?

— Не обов’язково. Я дуже люблю працювати над виставами для дітей з батьками. Для мене важливо, щоб діти були в театрі, щоб батьки і діти сиділи на спектаклі поряд. Ми беремо такі теми, які зрозумілі дітям і цікаві для дорослих.

Як «Червона шапочка» — одна з найвідоміших ваших робіт?

— Так, у «Червоній шапочці» є доросле. Як і у виставі «Золоте курча», й у виставі «Котилася торба». Ми переплітаємо дитячу казку і дорослий підтекст — так, щоб було цікаво дивитися усім.

Наприклад, «Котилася торба» — це ніби дитяча казка про Івасика-Телесика і водночас філософська вистава, зроблена на древньому, глибокому шарі фольклору. У ній є уявлення наших предків про те, як виник світ: «Коли не було з нащада світу, то там було синє море, а серед моря явір зелений, на явороньку три голубоньки радоньку радять як світ сновати». І потім — щось сталося, і була земля, було небо, був собі дід, була баба, дітей у них не було...

Є там і біблейські мотиви, і символіка, яка закладена у нашій культурі. Але на цих моментах ми не акцентуємо, усе зроблено так, щоб можна було просто емоційно дивитися, легко і доступно. Зрештою, як і в усіх народних казках, піснях — ми ніби сприймаємо верхній шар, а та змістовна глибина більше іде в підсвідомість.