Що не так із "культурним резервом" для визволеного Донбасу
Поки ви це читаєте, Міністерство культури та інформаційної політики формує кадровий резерв людей, готових долучитися до виконання державної місії — повернення наших громадян з окупованих територій в усіх зрозумілих сенсах. Починаючи від права, українського законодавства і завершуючи наративами української етнічності, української ідентифікації. "Ці люди будуть за завданням МКІП працювати у сфері культури, у сфері медіа — прийдуть за покликанням на деокуповані території та будуть проводити роботу з людьми, — пояснив чинний очільник МКІП Ростислав Карандєєв, і додав, що розуміє всю складність майбутньої місії. - Уявімо собі, наскільки складно буде достукатися до людей, які вже дуже багато років проживають в окупації, стати для них зрозумілими та прийнятними".
Була цілком реальна практика в радянській армії, яка перейшла як в анекдот, так і в один із сумних спадків для армії української й не лише для армії. Йдеться про фарбування в зелений колір трави на території військової частини напередодні візиту якогось чергового штабного товариша генерала. Автор і виконавець, нині покійний Андрій Панчишин, в одній зі своїх сатиричних пісень згадав реальний факт, коли у Львові наприкінці 1980-тих мили центральні вулиці мийними засобами в очікуванні візиту генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.
Читайте також: Проросійські сили повертають собі порядок денний в Україні. Чому?
Все згадане – референс до ініціативи Мінкульту. Показова, навіть показушна, декларативна й декоративна активність із наперед негативним результатом. Хоч цитувати російські радянські фільми – згоден! – сьогодні є поганим тоном, все ж таки дозволю собі процитувати персонажа Георгія Віцина із популярної радянської комедії: "Вы даёте нереальные планы!". Сюди ж цілком лягає згадка про ще одного персонажа – афериста Остапа Бендера, який пудрив мозок лекцією про "Нью-Васюки", красиво розписуючи нездійснену для провінційного російського містечка Васюки перспективу стати мегаполісом та на якомусь етапі замінити в статусі Москву. Гаразд, українська сміхова культура теж дала схожого персонажа – Свирида Голохвастова, перукаря – банкрута, який вішав локшину на вуха потенційному заможному тестю Сіркові.
Чому така реакція? Адже про необхідність реінтеграції деокупованих територій, включно з Кримом, спікери різних рівнів та різної компетенції говорять на різних майданчиках дуже давно. І всі слова правильні, наміри благородні, мета гідна: боротися за уми та серця жертв російської пропаганди.
Але є одна проблема: успішною, ефективною й результативною подібна робота, передусім у царині культури й освіти, буде лише в тому разі, якщо нею займатимуться вихідці зі згаданих регіонів. Без знання особливостей, специфіки, поглядів та загалом історії краю, до мешканців треба достукатися, не буде не лише успіху – навіть поступу.
Трошки історії, не аж такої далекої. Працюючи над низкою творів про діяльність УПА на західних теренах України в період 1943-1946 роки, я, в чиїй родинній історії нема подібних спогадів, за допомогою істориків та інших консультантів зрозумів одну річ, котра насправді на поверхні. Пізніше таке розуміння підтвердили литовські дослідники визвольного руху, коли я працював над романом про "лісових братів". Йдеться про те, що попервах російські окупанти у своїх спробах душити партизанський рух та домовлятися з місцевим цивільним населенням, натикалися на абсолютне незнання навіть не мови – цю проблему вирішували колаборанти, — а регіональної, місцевої специфіки.
Українці зі Сходу, Центру, Півдня та Півночі в силу різних обставин дуже погано або зовсім не знали, чим живуть такі ж самі українці на Заході. А незнання особливостей місцевості, на якій працюєш, і яку хочеш навернути до своїх ідей, завжди послаблювальний фактор. Який не сприяє ефективності. У результаті росіянам та їхнім поплічникам удалося частково знищити повстанців фізично. Частково – надовго запроторити в концтабори з подальшим розселенням далеко від рідного краю, місця сили. А частково – купити ілюзією стабільності, певними соціальними благами й преференціями, певним статусом. Що не заважало упокореним регіонам тримати дулі в кишенях весь час підрадянського періоду й першими за зручної нагоди почавши режим хитати й валити.
Деокуповані території, по-перше, треба ще звільнити. Це не зроблено за вісім років гібридної та майже два роки масштабної російської агресії. І навряд буде зроблено в середньостроковій перспективі. Тож формувати "культурний резерв" зарано.
Читайте також: Що не так з Іриною Фаріон? Чому варто припинити хейт піхотинців і зайнятися тилом
Хоча виправдання тому є: Мінкульт мусить якось показувати діяльність та звітувати про якісь проміжні результати. Але є й по-друге: самі вихідці з окупованих нині територій, передусім Донбасу, останнім часом дедалі частіше генерують скепсис. Мовляв, там уже все зруйноване, випалене, повертатися нема сенсу взагалі. Ліпше розвиватися з нуля там, де вже осіли й пустили коріння.
Тобто, перспектива деокупації зовсім не означає перспективи звільнення культурного й медійного просторів. Після 2014-го року часто на адресу проукраїнських вихідців із Донбасу звучить висновок: "Ті, хто хотів, уже давно виїхали. Там уже нема, з ким і для кого працювати". Проте й до 2014-го року проукраїнські діячі були там у математичній меншості. Звичайно, слід високо оцінити їхню послідовну проукраїнську позицію та визнати: навіть до Революції Гідності, в мирний час, вони у своїх містах, селах і селищах не мали широкої підтримки чи бодай розуміння, а то й ризикували здоров`ям та життям. Разом із тим очевидно – вони боролися. Але програли боротьбу за уми, втратили домівки, малу Батьківщину. Не так поміняли місце проживання, як набули статусу внутрішньо переміщених осіб.
Тож припущення щодо "патріоти виїхали, вата лишилася" часто-густо сприймаються цими самими патріотами й активістами в діапазоні від образи до роздратування. І водночас навряд чи знайдуться охочі після деокупації повернутися на малу Батьківщину назавжди чи бодай на тривалий час. Назва книги Дениса Казанського, журналіста й блогера, уродженця Донецька "Як Україна втрачала Донбас", виглядає цілком суголосною не надто оптимістичному реальному стану справ.
Щоб втілити задум Мінкульту й почати процес повернення мешканцям нині окупованих територій української ідентичності, на Донбасі треба або народитися, або стати там своїм. Нічого нового. Регіональна ідентичність існує всюди, навіть у значно менших за нашу країнах. Різниця в тому, що, наприклад, у Франції мешканці Провансу, Нормандії та Гасконі попри регіональні відмінності все ж лишаються французами. Тоді як в Україні мешканцям не лише Донбасу до 2014 року нав`язували чужу, російську ідентичність культурно, конфесійно й економічно. А після 2014-го засобами збройної агресії та окупації територій прищеплюють політично.
Читайте також: Чому "какая разница" підіймає голову у воюючій країні
Донбас виявися для світоглядної експансії найвразливішим. Як наслідок, усі процеси, яким регіон стає свідком та учасником, він розуміє й сприймає дзеркально. Антимайдан був облаштований за принципом та устроєм Майдану. За інтеграцію з Росією вигукувалися ті самі гасла, що й за інтеграцію з Європою. Окупацію там щиро сприймали звільненням від "фашистов", "бєндеровцев" і "правосєков". Тому вигнання Росії, коли б воно не сталося, тамтешні мешканці сприймуть не інакше, як… окупацію. А українського військового, письменника, актора, вчителя, політика – окупантом.
Тому Мінкульт на цьому етапі підготовки "культурного резерву" мав би відзвітувати собі: посланців доброї волі, визволителів, борців за уми й серця на деокупованих територіях прийматимуть десь так само, як росіян на Київщині, Чернігівщині, Черкащині до початку 1930-х. А на Західній Україні – від другої половини 1940-х. Тобто, як зайд-окупантів, яким треба чинити опір.
Тільки якщо тогочасним повстанцям ніхто ззовні особливо не допомагав, тепер Росія неодмінно включиться і впишеться. Не надто приховуючи свою участь у так званій боротьбі "окупованих київським режимом" за якусь "незалежність". Повірте, якщо фарби й згущаються – то дуже трошки.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
