Як на Львівщині відновлюють автентичні розписи у церквах, знищені радянською владою: замальовували тризуби і ангелів з синьо-жовтими крилами

"Еспресо.Захід" поспілкувався з реставраторкою, керівницею реставраційної майстерні "Гарда" Іриною Гірною, яка зараз працює над відновленням автентичних розписів у старій невеличкій церкві в селі Ладанці на Львівщині. Церковні розписи тут є первинними, періоду 1820-х років, а тому мають унікальну цінність. Парафіяни у Ладанцях зможуть побачити розписи уже до Великодня, сподіваються в реставраційній майстерні. 

Пані Ірина розповідає, що таких розписів по церквах на Галичині є ще вдосталь, але потрібно пояснювати місцевим мешканцям, наскільки важливо зараз відкривати для світу нашу історію. 

"Здебільшого стіни галицьких храмів повністю перемальовані. Одиниці парафій готові відкривати старі розписи наново. Цього року ми реставруємо цікаві розписи 19 століття у маленькій церковці у селі Ладанці, де ніхто б не міг подумати, що там щось може бути. Також у Великих Глібовичах отець готовий починати відкривати автентичний перший шар від усіх цих радянських фарб", – розповідає пані Ірина.

Інтер'єр костелу Воздвиження Чесного Хреста у Великих Глібовичах, збудованого в 1909 році, дослідники розгледіли на світлині початку ХХ ст. Місцевий священник запропонував пошукати, чи залишилися зображення ангелів після років наруги радянської влади, яка в цьому храмі влаштувала військовий завод. 

"Ангелів ми знайшли, проте вони в плачевному стані, особливо лик ангела. Перед численними вапняними побілками, ще в 1950-х роках, особливо старанні працівники добряче попрацювали шпателями і знищили всю поліхромну красу, залишивши нам лише підмальовок. Підозрюємо, що це було одне з тих атеїстичних завдань, які так активно впроваджували на наших теренах окупанти", – писали раніше у реставраційній майстерні "Гарда".

Радянська влада замальовувала у церквах ангелів з синьо-жовтими крилами

За спостереженням Ірини Гірної, в Галичині заможні сільські громади перемальовували стіни у храмах на новий манер, аби всім подобалося. Часто після таких "ремонтів" зараз уже відновити щось неможливо, бо збивали розписи аж до цегли. Натомість у бідних селах, які не робили "євроремонтів", зберігається надія, що сакральну історію можна відновити.

"У період радянської влади всі наші церкви в більшій чи меншій мірі були перемальовані. Робили це для того, аби приховати українські розписи. На початку 20 століття, ще за Австро-Угорщини, до Першої світової війни, була дуже гарна тенденція – будували великі муровані церкви. Зокрема, за проєктами архітектора Василя Нагірного. Тоді був сплеск української сецесії – Сосенко, Буцманюк розписували храми в українських традиціях. А тому в ті часи можна було побачити ангелів з синьо-жовтими крилами, орнаментику з тризубами й націоналістичними символами", – розповідає Ірина Гірна.

Як вона пояснює, навіть після Першої світової, коли Галичина була під Польщею, ці тенденції зберігались, бо церкву поляки чіпати боялися.

"У ті роки націоналістичний рух при церквах процвітав. У нас є багато іконостасів, які зроблені в кінці 1920-х і на початку 1930-х років із синьо-жовтою символікою. Навіть були елементи гербів УНР і ЗУНР", – додає реставраторка. 

Через те, що радянська влада не дуже вникала в історію, вона не знищила багато церковних розписів через власне незнання, але традиційні національні символи їм допікали. 

"Одне з гарних відкриттів у нас було в селі Чижиків, також на Львівщині. У святилищі були намальовані два Миколаї, на вигляд дуже потворні. Коли їх почали відкривати, знайшли Володимира Великого з тризубом на омофорі. Тобто московити ще тоді боялись і замальовували все, що для українців було важливе", – каже вона.

На жаль, практика замальовування або ж і зовсім знищення унікальних написів у храмах збереглась і донині. От хоча б пригадати випадок кількарічної давнини, коли ремонтували церкву Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у Славському, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення. Церква збудована 1901 року за проєктом Василя Нагірного. У 1909 році її інтер'єр почав розписувати художник Модест Сосенко. За деякими даними, частину розписів робив інший відомий художник Юліан Буцманюк. Також під час ремонту із підлоги та частини стін церкви збили автентичну плитку, виготовлену на фабриці Івана Левинського.

Селяни віддають перевагу блиску над автентикою

На переконання Ірини Гірної, такі варварські речі зараз українці роблять не зумисне, а через необізнаність і неосвіченість. Часто парафіяни не розуміють історичного значення сакрального мистецтва українських художників 

"Велика проблема, коли селяни хочуть ремонту. Від браку обізнаності вони нищать усе автентичне. Іноді приїжджаю в села і мені розповідають, яка в них церква стара. Але по церкві уже цього і не скажеш. Зовні штукатурка з блиском, всередині – нові розписи. Від історичної цінності немає і сліду. Зараз ми вже є свідомим суспільством, тому мусимо розуміти історію. З мого бачення – війна насправді пришвидшила процеси пошуку, хто ми і звідки. В селах це ще поки поодинокі випадки, але свідомі молоді священники прагнуть відновлювати історію", – каже Гірна.

церква в селі Ладанці

Реставраторів чимраз частіше запрошують у села, аби вони спілкувались з місцевими мешканцями й розповідали про різницю між реставрацією і ремонтом, адже виявляється, що такі нюанси розуміють не всі. 

"Часто люди хочуть, аби в них було, "як у сусідів" – блиск і барви. Але автентика –  це про інше. Люди часто плутають реставрацію з наново намальованим розписом. У відновленні автентичних розписів людям не подобаються малюнки, кольори, а це звичайнісіньке нерозуміння. Біда – коли не розуміють елементарної естетики. Роблять так, аби всім подобалося", – зізнається реставраторка.

До слова, кілька років тому в селі Верин на Львівщині в церкві намалювали обличчя відомих людей у образах святих. Скрябін у ролі Івана Хрестителя, Ющенко, Борис Гудзяк, Святослав Шевчук, герої Небесної Сотні. Реставраторка каже, що такі розписи у храмах були притаманні для української іконографії, але є застереження щодо вибору особи, яку будуть малювати на стінах храму.

"Загалом для української іконографії притаманно було зображати в образах людей, які не були святими. Раніше також малювали жертводавців на стінах. Часто це спостерігалось у період Сосенка, коли він зображав Шептицького фактично в кожній церкві. Або ж маємо Василіанський монастир у Жовкві, де є цілий пантеон відомих українців. Тому це є нормою для українського сакрального мистецтва. Є інша проблема – брак освіти. Треба добре думати, кого там варто зображати, з усією повагою до Скрябіна", – додає мистецтвознавиця. 

Владу цікавлять дороги, а не пам'ятки

Ірина Гірна переконана, що в неосвіченості також частково винні й експерти, які бувають не надто кваліфікованими. А ще часто говорять не те, що хочуть почути пересічні парафіяни у селах.

"Коли ми пояснюємо, що не можна цементом закривати стіни або ж перебілювати, нам не вірять, бо думають, що ми просто художники. Доводиться показувати приклади, як відновили церкви, і часом до нас дослухаються. Люди вважають, що вони платять кошти, а тому самі вирішують, що саме робити у  храмі – реставрацію чи ремонт. Гадаю, тут мала б втручатися держава й контролювати ці моменти. Утім, на жаль, ані зараз, ані раніше пам'ятки не були для держави пріоритетом. Владу цікавлять дороги", – сказала пані Ірина.

Вона наголошує, що якщо зараз не можна проводити реставрацію церков державним коштом, то потрібно залучати меценатів.

"Допоки ми не будемо знати, хто ми і звідки, доти нами буде керувати хтось ззовні. Аби ми стали господарями, маємо знати ціну історії і те, чому так сильно намагалися нам стерти цю історію з пам'яті".