Як Боровик став Боровиковським, а українець – російським художником
У ніч із 17 на 18 квітня 1825 року від розриву серця помер 67-річний Володимир Лукич Боровиковський. За його заповітом поховали «без лишніх церемоній». Усе майно, «состоящее в нескольких картинах, небольшом количестве книг, денег, сколько по смерти останется (всего четыре тысячи рублей) и в прочих домашних вещах раздать в помощь неімущим».
4 серпня 1757 р. у Миргороді народився Володимир Боровик, художник-портретист В. Боровиковський. Його батько козак Лука Боровик – значковий товариш, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином «із малоросійської шляхти». Лука Боровиковський на імідж не дуже зважав: він однаково писався, як Боровик і Боровиковський, як Лука так і Лук’ян. Головне, гадав Лука і його дружина Явдоха, – це сім Я, тобто батько-мати та п’ятеро синів: Василь, Володимир, Іван, Петро і Дем’ян.
Лука Боровиковський з діда-прадіда жив у Миргороді, мав будинок і дві ділянки землі під Миргородом і Хоролом. Він був добрим іконописцем, писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини, автор 200 портретів сучасників (Данила Туптала), картин («Благовіщення»); грав на гуслях, уклав «Ноти церковних пісень»; свої вміння він передав синам.
Син Луки – Володимир Боровик сімнадцятирічним поступив до Миргородського полку, прослужив дев’ять років, вийшовши у відставку у званні значкового товариша, взяв до рук пензель. Він не тільки розписував церкви, а й пробував свої сили і як портретист. Це стало приводом для знайомства Володимира Боровика з В.Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше — Київської губернії. У 1787 році, коли Катерина II подорожувала півднем Російської імперії, граф Капніст залучив до декораційних робіт Володимира Боровика. Кажуть, Капніст звернув увагу імператриці на алегорії Боровика, й 32-річного художника було запрошено до Петербурга.
Переїхавши до столиці, В. Боровик поселився у друга Капніста; працював під керівництвом українця Д. Левицького та австрійця Лампі. Щоб мати замовлення, з Боровика став Боровиковським. Учитися в академії було вже пізно, але талановитий українець став академіком за «Портрет Катерини II на прогулянці», згодом – радником академії мистецтв.
Серед 200 відомих портретів роботи В. Боровиковського – портрет В. Капніста. Кругла, розміром в долоню мініатюра написана на слоновій кістці (1793). Боровиковський зобразив сум Капніста, який щойно втратив улюбленого сина.
В. Боровиковський не був одружений і не мав дітей; на старості уникав спілкування, відмовлявся відповідати на листи. Втім, із збереженого листування митця із земляками довідуємося, що до кінця своїх днів залишився типовим «полтавцем», дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. І тільки батькова бандура, під яку він співав українські пісні, його інколи оживляла.
В останні роки життя Боровиковський влаштував дома приватну школу. Учнем Боровиковського був Олексій Венеціанов (батько-грек, мати – українка; сам родом із України). Незважаючи на переслідування інтриганів, жив по совісті, піклувався про своїх учнів, допомагав землякам і родичам. Та від правди життя фарби блякли, наче щось надломилося в художникові. Ліки від несправедливості, що була навкруги, шукав у мистецтві, релігії, пиятиці та каятті.
Не стало найтоншого поета сентиментального жіночого образу, але величні зразки його майстерності відкрили дорогу художникам романтизму.
Яків Полонський про портрет 18-річної графині Марії Лопухіної (з дому Толстая) роботи В. Боровиковського. Померла у 24 роки від сухот.
Она давно прошла, и нет уже тех глаз
И той улыбки нет, что молча выражали
Страданье – тень любви, и мысли – тень печали,
Но красоту ее Боровиковский спас.
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
