Боюся, що про них забудуть
За цей час можна було створити пантеон національних героїв від козаків до УПА в публіцистиці, літературі, мистецтві й представити їх не лише українцям, але й світові. Припинити всі суперечки, покінчити з маргіналізуванням борців за визволення України, відкинути сумніви: усі, хто повставав проти окупантів, заслуговують на повагу.
Цей шлях пройшли всі розвинуті країни, й не їм нас учити, кому ми ставимо пам’ятники й про кого знімаємо фільми. Ми нікому нічого не винні: ми країна, яка вже століття платить кров’ю своїх синів і дочок за світову безпеку. В ці часи, коли кожен з українців не знає, чи прокинеться вранці в тому самому світі, ніхто нам не повинен нав’язувати чуже бачення нашої історії й ставити на коліна перед нашими "скривдженими" сусідами за Хмельниччину, Гайдамаччину, партизанську війну УПА і за атентати.
Я не здивуюсь, якщо нашу владу, явно не україноцентричну, поставлять перед фактом: забороніть героїзацію УПА, бо не отримаєте зброї й ми не дамо вашим жінкам і дітям, чиї домівки зруйновані, притулку.
Голодомор почався тоді, коли Захід став купувати українське зерно в СРСР, не питаючи про його походження. Голокост почався тоді, коли корабель із 800 біженцями-євреями не прийняв жоден європейський порт. Не випадково, коли Україна й Ізраїль стали жертвами агресії у XXI столітті, від них вимагають домовлятися з убивцями та ґвалтівниками їхніх дітей. Тільки Ізраїль надто добре вивчив свою історію, аби повестися на гасіння пожежі пульверизатором, а Україна досі готова зректися своїх героїв чи промовчати, коли їх ганьблять.
Читайте також: Зближення з історією
За десять років жодного якісного фільму про січових стрільців, УПА, злочини НКВД, натомість повно дешевого мила або чорнухи, з якої стирчать вуха московських кіношників. Все це фінансується з бюджету. Нічого у відповідь на попит суспільства, яке має повне право знати правду про своє минуле. А якщо щось і знімуть, то фальшиве і дешеве.
Дякувати Богу, в нас ще є документальне кіно, хоча й тут не без промахів. І я не дивуюся, бо сценаристи й режисери не знають історії, а лише кліше, а тому жахливо фальшивлять.
І ось тут виникає правильне питання: що буде після того, як влада разом із частиною легковірного суспільства зречеться своїх героїв? Вже не кажу про те, що за 10 років можна було виховати цілу мотивовану армію, а не стадо ухилянтів у мокрих штанцях, які не приїдуть навіть на похорон рідної мами з Польщі чи Німеччини чи, не дай боже, власної дитини. Можна було замість нічних клубів повідкривати стрілецькі, бо це також підтримка вітчизняного бізнесу, а не влаштовувати псевдоволонтерські оргії.
Я написала перший в нашій літературі дитячий роман про УПА "Око Світу" за рік до повномасштабного вторгнення, і від мене сахались видавці. Хлопець у 14 років вбиває. Свят-свят. Бандерівець, фашист. Дарма, що весь роман має в основі реальні, типові для кінця 1940-х події.
Але підлітка не посадиш за мемуари, наукові праці, тим більше якщо персонажі дорослі. Йому потрібні ровесники-герої, які борються за свободу України. Коли після 2022 року знайшовся видавець, виявилось, що ніхто з восьми художників не потрафив намалювати обкладинки до майбутньої книжки, яка відповідала б духу книги. То не була їхня історія.
Збруч нікуди не дівся, і чим ближче до нього, тим гірша історична пам’ять. Хоча Українська повстанська армія воювала по всій Україні.
Читайте також: Де в нас культурний фронт?
Навіть для такого досвідченого видавця, чий батько був зв'язковим УПА, це виявилось шоком. Книжка вийшла, швидко розійшлася, але мені самій довелося їздити по містах і селах, винятково Львівщини, по виступах, здебільшого в бібліотеках, бо школи боялись мене пускати до дітей, правда, не всі.
Найгірше те, що ми втрачаємо час, живих свідків національно-визвольних змагань 1940-1950-х років уже практично не залишилось. А 30 років тому вони ще були, й багато. І війни б не було, якби патріотичне виховання і національну освіту не підмінили малоросійством і лібералізмом і не дозволили московитам скупити український шоубізнес і всю пресу.
Ну, це зараз всі визнають. А от чи визнають, що самої декомунізації мало, і що на пустирищах треба садити не хіба ріпак і соняшник на експорт, а й жито-пшеницю для своїх потреб, важко відповісти. Легше пустити все під бетон, аби не забруднити білих мештів. Лихо не в тому, що України не хоче нами ж обрана влада, а те, що освітяни й митці не вважають за потрібне відстоювати національні інтереси ні вдома, ні у світі. На мільйон свинопасів потрібно бодай сотню козаків. Хто їх виховає?
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
