Велетень духу

29 червня – від кулі снайпера… Смертю хоробрих…

Невимовне горе. Одна з тих втрат, передчуття якої виникає задовго до… І ніщо вже не заповнить цієї порожнечі. І бракує слів, аби висловити всю гіркоту і біль, описати вселенську скорботу українського народу та світової спільноти.

Масштаби його величі, його таланту і саможертовності дозволяють нам сьогодні впевнено стверджувати: так дорого ми ще не платили.

Складно пересічному українцеві осягнути, як можна було проміняти роботу в Паризькій опері, сите європейське життя – на пил війни, фронтовий аскетизм і щоденну небезпеку. Прикро визнати, але багатьом і по його смерті не вдасться цього зрозуміти.

Лише віриться: тепер маємо надзвичайно сильного небесного охоронця, який своїм потужним голосом, своєю міцною рукою тримає небо над Україною. І його сила та молитва – спільно з іншими нашими янголами, які віддали свої земні життя країні, – допоможуть нам нарешті подолати всю російську нечисть.

Василь Сліпак народився на Львівщині, свого часу був солістом хору «Дударик». У далекому 1997-му, щойно завершивши навчання у Львівській консерваторії, він починає співати у Паризькій опері. Своїм голосом завойовує не лише Францію, але й усю Європу та світ. Стає володарем численних нагород та переможцем багатьох конкурсів. Виконує твори Каччині, Фальконьєрі, Скарлатті, Стефані, Вівальді, Тенальї, Вінчі, Страделлі, Лотті, Моцарта, Березовського, Бортнянського (партію Алкіда) та інших композиторів.

Блискуча сольна кар’єра, однак, не спровокувала зіркової хвороби. Він завжди залишався щирим, відданим власним ідеалам, любив понад усе життя та Україну, і відчайдушно вболівав за її долю.

Високий, статечний, сильний, талановитий красень-козак – Василь наче постав із якоїсь старовинної історичної книги. Здавалося, таких у наш час просто не буває вже.

Як розповідають його близькі, герой дуже переймався, що не зміг побувати в Україні під час подій Революції Гідності, бо був скований у своїх діях контрактом із Паризькою оперою. Тож робив усе можливе для своїх співвітчизників у Парижі: брав активну участь у місцевому Майдані, займався волонтерством – разом із організацією «Українське братство», давав благодійні концерти, всіляко допомагав дітям, які втратили на війні батьків.

У вересні минулого року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив Василя Сліпака медаллю «За жертовність і любов до України».

Але як тільки з’явилася можливість – подався на Схід: воювати.

«Я поєдную в собі дві частини: в одній я артист, який грає різні ролі, а в іншій – я справжній, і таким я є в Україні, – сказав у нещодавньому інтерв’ю для видання «Українська правда» Василь Сліпак – і в цьому був увесь він. – Усі найкращі моменти свого життя я проживаю на Батьківщині, і думаю, багато українців зараз би мали відчувати унікальність історичного моменту. Насправді ми народилися 2 роки тому. І тепер наше завдання – перемогти у цій війні і вистояти».

Згодом він ще не раз повернеться до Парижа з Батьківщини, лише останнього разу Україна його вже не відпустить…

Є щось символічне і щось містичне у загибелі Василя Сліпака. Що саме – думаю, зрозуміємо згодом. Поки складно навіть усвідомлювати, що сталося…

«Два метри зросту… і правда з уст»

Василь Сліпак заповнював собою увесь простір, незалежно від того, у якому середовищі перебував. Усюди його сприймали за свого, і він не цурався жодного, хто йшов йому назустріч. Напевне, саме тому, почувши страшну звістку, так важко вірити в непоправне. І так багато доброго хочеться сказати йому навздогін.

Людмила Чичук (піаністка, волонтер):

Наша перша зустріч у Парижі – в березні 2015 року.

Василь запізнюється. В очікуванні – я трохи нервую: як мені його впізнати у натовпі людей, що скупчилися на площі біля фонтану. Адже ніколи в житті його не бачила... І ось ще здалеку помічаю височенного стрункого Козака у чорному береті з тризубом, у військових берцях, з червоно-чорною символікою на одязі, котрий через усю вулицю гучно кричить «Слава Україні!»

Алла Лазарева (українська журналістка, волонтер, працює в Парижі):

Василь Сліпак запам’ятався людиною без страху, кришталево чесною, вимогливою до себе та інших, скромною, попри яскраву професійну кар’єру. Не цурався сам складати посилки на фронт і дітям-сиротам, сам тягав їх на відправки.

Сильна, порядна, чудова людина, якої вже дуже бракує.

Оксана Ковч (актриса, співачка, волонтер):

Смерть Василя Сліпака є безмежно великою втратою для нашої держави. Він вразив мене своєю істиною любов'ю до України. Він не словом – а ділом робив усе можливе для нас... Його могила має стати місцем поклоніння усіх націоналістів – українських патріотів!

Він не ходив в усьому «вишитому до трусів», і не заробляв собі звання народного чи «міжпланетного»... як багато співаків, музикантів і акторів «роблять себе», піарячись на концертах!.. Він просто неймовірно, божевільно, сильно любив Україну.

Володимир Омелян (міністр інфраструктури України, волонтер, брат Василя Сліпака):

Він був Енергією, сповнений оптимізму. Що б не було, як важко б не було – він посміхався, жартував, дивився в небо. Йшов уперед.
Два метри зросту, прямий хребет і правда з уст.
Він жив тим, що робив. Не просто співав, а був героєм сцени. Так і воював. Не розповідаючи про саму війну.
Любив друзів і подруг, твердо відрізував ворогам, жив Україною.
Це була його галицько-сліпаківсько-омелянівська затятість – вірити в те, що саме йому під силу все.
Колись, в дитинстві, я прищемив йому палець дверима. Ніготь зійшов, а новий виріс погано. «Знак, що брат завжди думає про тебе», – сміявся він при зустрічі і тицяв тим пальцем.
Безмежно товариський, готовий віддати останнє і так же безтурботно приїхати до тебе на день, а залишитися чи запросити на декілька місяців.
Сцена була його покликанням. Це був його Голівуд. До неї він йшов змалку.
«Дударик», Гран-прі у Франції, Паризька опера – досягнення не лише особисті, але й, як здавалося нам, всієї України і нашої родини.
«Васильку, заспівай», – просив його мій покійний тато. І в звичайному львівському помешканні бриніли шибки від спершу контр-тенора, потім тенора, а далі баритона – вже не львівського, а паризького і світового маестро…
Майдан дуже змінив його. Він надривно переживав, що він не з нами на цьому задимленому квадраті, писав, дзвонив, шалено організовував підтримку нашої боротьби на теренах Франції. 
А потім зник...

І написав мені тихо з АТО, попросивши нікому про це не говорити, бо він на війні. Довго відмовлявся від допомоги, але щиро дякував, коли вона надходила.

Після першої війни він повернувся іншим. Ще міцнішим, впертішим, сконцентрованим на важливих речах. «Завершиш свої реформи, підемо разом. Хоча тобі їх завершити ніхто не дасть, тому краще бери автомат одразу. Часу менше стратиш», – геть не жартував він.

Один ріжок автомата завжди має бути наладований, – вчив. Так у сейфі він і стоїть, з одним повним магазином, спорядженим його пальцями, і двома порожніми.

Випадкова ворожка відраджувала його йти цього разу – можеш загинути. Не послухав, знову мовчки пішов. Бо вірив!

Загинув, як справжній козак, яким хотів і був, зі зброєю в руках…

Вічна Пам'ять, Брате!

Прощання з убитим на війні Василем Сліпаком відбудеться у п’ятницю, 1 липня, у Львові.

Поминальне богослужіння розпочнеться об 11.00 – у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11).

Звідти похоронна процесія вирушить до Личаківського кладовища, де орієнтовно о 12.30 год. розпочнеться чин похорону. Поховають новітнього Героя на полі почесних поховань №76.

Христина Дичко

 

07.07.2016
Поделиться:
Комментарии
Имя *
Email *
Комментарий *