Кафе «Пінгвін»: фотопедагогічні експерименти Нільса Аккермана

Швейцарський фотограф Нільс Аккерман вже 4 роки живе в Україні. Одного разу він отримав замовлення на фотографії унікальної архітектури Славутича. Потрапивши в наймолодше місто України, око фотографа впало не тільки на архітектуру радянського постмодерну, але й на молодь, яка живе в цьому місті. Той, хто був у Славутичі, знає, що завдяки комфортним умовам та низькій злочинності це місто ідеальне для дітей – тут дуже багато малюків, дітей та підлітків. Із зовнішнього боку світ славутицької молоді може здатися утопічним, але, як і завжди, світ дітей ретельно схований від дорослих очей. Нільсу пощастило потрапити усередину цього світу, і не тільки побачити, але й зняти його.

Тема 3-го міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» – «Коло поколінь». Кожне нове покоління є логічним продовженням попереднього, але кожне покоління бажає створити свій власний світ. Фотопроект Нільса став одним з мистецьких експериментів, які були проведені протягом фестивалю. Під час «86» жителі міста та гості, які приїхали на фестиваль, побачили світлини Нільса Аккермана в дуже дивному місці – недобудованому та покинутому ще за радянських часів кафе, яке розташоване в центральному парку Славутича.

Недобудоване дитяче кафе «Пінгвін», як і будь-яка закинута споруда, є об'єктом уваги дітей та підлітків. Молоді художники забили стінні споруди графіті та тегами. Те, що місцева влада закрила двері кафе металевими листами, тільки додало місцю популярності – «Пінгвін» став затишним місцем в центральному парку, де можна було приймати психоактивні речовини чи сховатись для романтично-сексуальних пригод. «Пінгвін» став територією, яка належить тільки молодим, бо дорослі ніколи не цікавились тим, що відбувається всередині недобудови.


Саме це підштовхнуло Нільса Аккермана зробити виставку, присвячену славутицькій молоді, саме на території, яка належить героям його знімків. Митець не лише втручається у підлітковий простір, але й приводить із собою дорослих. Таким чином він виводить славутицького глядача поза межі зони комфорту, показуючи старшому поколінню життя молоді таким, яке воно насправді є.

 

 

Володарі кафе «Пінгвін» були у центрі уваги (Фото: Наталка Дяченко)


«Мама, чому мені не можна лазити туди?» – питає свою матусю маленький хлопчик, показуючи на знімок, де дівчата-підлітки бавляться на даху іншої недобудови. «Це дуже небезпечно!» – сердиться мати, і на її обличчі можна побачити, що фотограф порушив одне з найсуворіших табу славутицького соціуму, втрутившись у відносини батьків та дітей. Діти – найголовніша цінність славутчан, але традиційно світ дітей та дорослих є паралельними світами. Діти ретельно охороняють свій власний приватний простір від забобонів світу дорослих, а батькам, в свою чергу, комфортно перебувати в ілюзіях, які дозволяють їм вважати своїх дітей найкращими.

Славутицькі підлітки були в захваті від проекту (Фото: Олександр Кроліковскі)

Олександр: Нільс, я розмовляв зі славутицькими підлітками. Практично всі вважають Славутич занадто стерильним світом без особливих перспектив. Майже кожен підліток мріє переїхати до великого міста в Україні чи ЄС.

Нільс: Так, мабуть, практично кожен каже: «Я поїду, ми збираємось поїхати». Але зробити це складніше, ніж сказати. І люди, які це кажуть, частіше не роблять жодного кроку в потрібному напрямку. Не вчать мов, не вчаться професії. Мабуть, їм комфортно так. Але ті, що креативні і прагнуть більшого, мають більш широкий погляд – так, вони їдуть з міста.

Олександр: Хіба не краще розвивати місцеве середовище, щоб молоді не треба було їхати у великі міста?

Нільс (усміхаючись): Так, саме це ми і робимо зараз. 

Олександр: Деякі місцеві вважають, що Славутич – дуже апатичне місто.

Нільс: Люди постійно критикують своє місто. Наприклад, в моєму місті, Женеві, люди постійно кажуть, що це погане місто. Але багато українців мріють жити в Женеві. Я чув, як кияни кажуть те саме про своє місто.

Олександр: І що саме потрібно робити?

Нільс: Діяти! Це дуже цікаво. Наприклад, те, що ми бачимо тут, дуже відрізняється від того, що відбувається зазвичай. Дуже цікаво дивитись, як люди реагують на ці зображення. Тут дуже багато педагогічної роботи, і це стосується не лише Славутича, це стосується будь-якого маленького міста.

Олександр: Можливо, Славутич – це добра лабораторія для того, щоб дослідити це “in vitro”.

Нільс: Супер лабораторія! Це дуже цікавий простір для експериментів.

Наприкінці фестивалю відбулася публічна дискусія щодо фотографій Нільса. Зокрема, одна з них, на якій зображена щука в пустій ванній, викликала обурення старшого покоління славутчан та захват славутицької молоді. Перші побачили в світлині критику України: брудна та стара радянська ванна асоціювалась в них з нашою країною, а вмираюча щука – з українцями. Молодь побачила в світлині зовсім інше: екологічний маніфест та протест проти затхлого світу радянського минулого. Під час дискусії славутчани вперше побачили фотокнигу «Білий Янгол», де опубліковані «скандальні» фотографії, які не увійшли до експозиції в кафе «Пінгвін».

Зруйнувавши під час виставки кордони між цими паралельними світами, Нільс Аккерман надає дорослим можливість зазирнути в таємний світ їх власних дітей. Звісно, показувати фотографії, де неповнолітні герої вживають марихуану чи відкрито проявляють романтичні почуття, дуже небезпечно для героїв фотографій Нільса. Але й без цих світлин (які все ж таки увійшли в фотокнигу), завдяки експозиції в кафе «Пінгвін», ще ніколи кордони між світами поколінь славутчан не були настільки прозорими.

19.05.2016
Поделиться:
Комментарии
Имя *
Email *
Комментарий *