ВІННИЧЧИНА ОТРИМАЛА НЕЗВИЧАЙИХ «ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ»….

2 квітня 2022 року… Щось забагато «двійок»… У школі їх було обмаль. Стоп! А чи були? 

20 хвилин вистачило, щоби зібрати які- ніякі речі (потім, вже в середовищі таких, як і я «переселенців», виявилося, що я таки виявився найбільш далекоглядним і мій «груз 500» виявився найбільш практичним. Я «примостив» у сумці навіть свій улюблений радіоприймач), скрутити з «компа» жорсткий диск, домовитися з сусідкою про нагляд за хатою та двома котами…

Останній з 17-ти автобусів гуманітарного конвою на виїзд з Лисичанська… Безкоштовний… Десь зовсім недалеко розриваються «гради»… Жіночка з трьома вівчарками, розуміючи марність свого прохання, все ж намагається вмовити водіїв автобуса… Ті, кому пощастило, спостерігали за цим з автобуса, категорично проти: «Як це, ми з собаками будем їхать?»… Ось вона – «Лінія розмежування». Хтось покаже її на мапі, хтось нагадає про мову, а ось тут – біля останнього автобусу, біля останньої «надії» на спасіння, ця «лінія» пройшла між тими, хто в автобусі і тими, хто – поза… Я поки що, – поза. Пузатий водій сказав, що «мєст больше нєт». Я намагаюсь йому пояснити, що готовий їхати «пішки» до Дніпра. Він категорично провів рукою перед моїм носом: «Нєту мєст, мужик!» «Ви ж взяли декількох 30-річних пацанів призовного віку, мені – 63 (показую пашпорта)… «Захаді, толька будеш стаять…». Двері захлопнулись… По той бік залишились декілька десятків тих, кому не пощастило, нещасна жінка з трьома вівчарками. Залишився цілий світ – такий звичний і рідний. Залишився назавжди!? По цей бік «лінії розмежування» - тітки, які таки будуть «єхать бєз єтіх собак»… Так я став «переселенцем»…

2 квітня 2022-го… Краматорськ. Це теж Донбас, як і Лисичанськ, але – Донеччина. Якщо мій рідний Лисичанськ – це «Колиска Донбасу» і столиця вугільної промисловості України, то Краматорськ – машинобудівна столиця України. Як з'ясувалося – не тільки машинобудівна. Ось у цій машинобудівний столиці сидів такий собі художник Максим Юріч і думав… ні, не про те, як самому виїхати з Краматорська, а як вивезти з-під «обстрілів» справжні витвори мистецтва.

Відомо, що українські музеї напередодні вторгнення отримали наказ вивезти за межі Донбасу максимально можливу частину своїх колекцій. Але ж те, що старанно намагався «утрамбувати» у декілька картонних ящиків Максим Юріч, не входило в «колекції», не було занесено ні в які «каталоги», не було досліджено мистецтвознавцями, не було експоновано, не було відомо навіть вузькому колу українських поціновувачів саме такого мистецтва…

Звичайна тачка «кравчучка» вмістила на собі декілька «упаковок» живописних робіт. Популярний на початку 90-х жанр мистецтва (про його тонкощі хай розкажуть фахівці) розташувався на популярній початка 90-х  одиниці транспорту та попрямував у свою «евакуацію».

2 квітня 2022-го я виїхав з Лисичанська…

2 квітня 2022-го художник Максим Юріч та зібрані ним роботи іншого художника виїхали з Краматорська… Евакуювалися…

Радіоприймач вустами «Українського радіо» регулярно повідомляв про те, як хвилі евакуйованих накочуються у центральну та західну Україну. Які черги напокипичуються на кордоні. Мені – 63, можна було ризикнути і поїхати разом з колишнім моїм товаришем по службі, у той же Мадрид, де він до цього часу цілком комфортно почувається, та… А  хто ж буде чинити спротив тут, в Україні, хай і не на передовій… Вранці 8-го квітня евакуаційний автобус рейсом Дніпро-Львів зупинився на центральному автовокзалі Вінниці. Я знову їхав «пішки», як і з Лисичанська до Дніпра. Вінниця… чув, що це найкраще місто України за результатами якогось там конкурсу. Сподіваюсь, моя присутність на берегах Південного Бугу не погіршить ключові показники «кращості» столиці Поділля… Рішуче ступив на гостинну вінницьку землю, де 9-та школа з її директором люб'язно надала «матомісце» в одному з класів на першому поверсі. Виявився клас української мови та літератури… Сашко Мазан колись був найкращим у 19-й школі Лисичанська з виконання вправ на гімнастичному маті. Не думав, що знову повернеться на цей гімнастичний снаряд.

А поверхом вище – у класі іноземної літератури – на імпровізованому столику розташувалися декілька інших «переселенців»… То були дуже прості у виконанні, але глибоко змістовні роботи «дядя Вані» - краматорського художника Івана Борисова, врятовані Максимом Юрічем і вивезені з Краматорську. Коли я їх випадковао побачив, то просто закляк на місці… Прямо у мої очі дивилось те, чого нам так не вистачає у звичайному житті… Справжнє мистецтво, те, чого не потребує якоїсь реклами, чого не можна ось так просто описати словами… Це потрібно бачити…

Якщо чесно, то я їх навіть не перераховував, - ділиться зі мною Максим, який давно хотів зі мною познайомитись, бо знав, що я – який- неякий журналіст. Ось Іван Борисов нас і познайомив. – Приблизно п'ятдесят робіт. Намагався вивести більше, тому – так вийшло, що більшість робіт невеликого розміру. Та «дядя Ваня» більшість своїх робіт творив на тому, що було під рукою – невеличка картонка з якоїсь коробки, листочок паперу… Є навіть роботи кульковою ручкою на звичайному листі зі шкільного зошиту. Бо Іван Борисов не мав коштів, щоби придбати холсти, фарби, пензлі… Та вони й не потрібні були йому. У руках справжнього майстра будь-що може стати витвором мистецтва. Варто лише доторкнутися ось цими натрудженими руками… Наші сім'ї товаришували і я з дитинства мав щасливу нагоду споглядати і побут, і творчий процес Майстра. Все, що він робив, то був суцільний ДЗЕН - від наливання чаю, до рухів його руки з пензлем.

- Максиме, я чув, що Іван Сергійович художню освіту отримав у Львові?

- Так, Іван Борисов не є «самоучкою». Він отримав вищу художню освіту на прикінці 60-х. Дуже цікаво, що людина з наскрізь зросійщеного Донбасу поїхала вчитися не в Москву, Лєнінград або якийсь інший російській Сухосранськ, а в Україну. І не просто в Україну. Він вибрав нинішню Львівську національну академію мистецтв (тодішній Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва). Це в той час, коли десь на Львівщині ще ховалися (і не тільки ховалися) по криївках вояки УПА-УНСО, а в тому ж таки Донбасі залякували українців «бандерівцями». Іван Сергійович був українцем ментально, він не уявляв себе в іншій парадигмі. Більш за те – він вже тоді був європейцем і намагався бути якомога ближче до Європи. Він знав, що Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва мінімально політизований, «соцреалізм» з портретами брєжнєва та лєніна існував там у мінімально допустимій «дозі», там була яка-неяка свобода творчості. Крім того, цей художній вуз вирізнявся не тільки новаторством у мистецтві і своєю європейською спрямованістю, там готували якісних фахівців. Звичайно, якщо самі фахівці того хотіли.

- То можна провести цікаву історичну паралель: митець з «повуха» зросійщеного Донбасу, тобто – українського Сходу, їде вчитися до західного Львову, а на сьогодні його твори ось так мирно розмістилися біля гімнастичних матів-ліжок переселенців у самому центрі України – Вінниці. Тобто – художник Іван Борисов «зшиває» Україну, щоб там не говорили чорнороті «скабєєви» про «недоУкраїну» і про відсутність будь-чого українського на тому ж Сході?

- Виходить – так, мав друзів художників з різних куточків України, з якими навчався, яких наставляв у студентські роки, які досягли успіху в мистецтві.

- Чи були якісь спроби позиціонувати Івана Борисова у тій же Росії?

- Так, я возив декілька робіт Івана Сергійовича до Росії, - каже Максим Юріч. – Було це до 2014-го. Була певна зацікавленість деяких осіб щодо деяких робіт «дяді Вані», але щось мене втримало і я з його роботами повернувся в Україну. Впевнений, що його мистецтво має бути саме тут – на Батьківщині. До речі, на декількох своїх роботах з тильного боку він так і писав, позначаючи місце, де ця робота була створена: «Краматорськ. Україна».  Не якесь там «УССР», а саме «Україна».

- Я читав про те, що тобі пощастило кілька разів виставити картини Івана Борисова на Вінниччині. Як сприйняли це вінничани?

- Я знайшов порозуміння з «Вінницьким обласним художнім музеєм», де декілька робіт Івана Сергійовича позиціонувались деякий час у 2022-му. У цьому ж році вдалося виставити частину робіт у БК Городківки, у галереї «Арт-Шик» у Вінниці. Виставляли роботи Івана Борисова у центрі переселенців «Я – Маріуполь!» на Соборній та у єврейському культурному центрі «Єгуна» у Вінниці. Було декілька непоганих публікацій у пресі. Фахівці добре сприйняли виставку. Той же відомий мистецтвознавець Сергій Бартко з «Вінницького обласного художнього музею» високо оцінив ці роботи. Вважає їх багато в чому новаторськими і дещо незвичними для українського мистецтва.

- Ти оцінив творчість Івана Борисова, як окремий напрям у мистецтві і, навіть, дав йому назву – ivangardism…

- Не тільки я один так вважаю. Це думка багатьох друзів та послідовників Івана Борисова. Ось і той же Сергій Бартко так вважає. Просто Іван Борисов ще невідомий українському культурному загалу. І тодішня радянська, і потім -  влада «Партії регіонів» у Донбасі намагались не помічати його творчість, бо вона не вписувалась в канони «соцреалізму та комерційності», була чужою для тих режимів. Параджанови, Стуси, Барки, Дзюби, Горські, Борисови були їм не те ще непотрібні – вони були для них небажаними. Тому їх і спіткала сумна доля. «Дядя Ваня» у Краматорську не виходив на демонстрації, але він засобами мистецтва чинив культурний спротив «януковичам, комунякам».

Отже, у Вінниці на цей час перебуває лише неповні п'ять десятків робіт Івана Борисова. Дві роботи залишилось у Краматорську. Максим не зміг їх вивести, але вони перебувають у його розпорядженні. Але відомо, що назагал «дядя Ваня» створив біля 1 500 робіт. Ще якась частина їх перебуває у власності   членів сім'ї. Відомо, що Іван Борисов також залишив по собі кілька десятків вітражів. Але всі вони перебувають на цей час в окупованих Донецьку та Макїївці. Є в нього і декілька десятків скульптур з дерева. Вони більшою частиною збереглись і прикрашають різні локації у Краматорську.

Ті роботи-«переселенці», які «кравчучкою» добралися до Вінниччині, на жаль, перебувають далеко не в тих умовах, які потребують витвори мистецтва. А їм уже 50-70 років!!! Ці картини, як і всі ми – «переселенці» - перебуваємо на гостинній вінницькій землі не завжди у тих умовах, які нам хотілось би… То що поробиш? Можливо, культурна влада Вінниччини таки зацікавиться цими «переселенцями»-картинами…

Бо ми ж таки йдемо в Європу, яка… вже зацікавилися художником Іваном Борисовим. 

Я не те щоби дуже далека від мистецтва людина, але не є в цій царині аж таким собі фахівцем. Та я впевнений, що Іван Борисов у своїй роботах таки буде гідно оцінений Україною, яку він так любив, часткою якої він завжди був і є… Сьогодні тут – на Вінниччині.

 

 

Олександр Мазан, журналіст-переселенець, поціновувач мистецтва Івана Борисова, Лисичанськ/Вінниця.