БУРЯ МИНУЛА, А ОСАД ЛИШИВСЯ
На початку травня у мадридському музеї Тіссен-Борнеміса завершився виставковий проєкт присвячений художньому модернізму в Україні під назвою «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х».
На сайті [esthète] Газети можна знайти матеріал, який був опублікований одразу після вернісажу і розповідає про виставку детальніше. Зараз, коли всі роботи вже оглянуті, анотації до них прочитані, а примірники каталогу виставки від топового британського видавництва Thames & Hudson розлетілися світом, хочу озвучити кілька спостережень і думок про аспекти проєкту, які залишили неприємний осад.
Thames & Hudson
На другому розвороті ілюстрованого каталогу проєкту, за доброю традицією видань такого штибу, розміщений список партнерів. Поруч логотипів музеїв Тіссен-Борнеміса, Людвіг Музею, Національного художнього музею України та інших партнерів є й кілька логотипів, які дещо спантеличили.
Перший такий — це «James Butterwick. Ukrainian and European Arts». Попри зазначення на логотипі «Ukrainian and European Arts», представники мистецької спільноти або нескладний пошук в google підтвердять, що сферою основної експертизи Джеймса Баттервіка впродовж кількох десятиліть було російське мистецтво, зокрема російський авангард. Ймовірно, коли у певний момент називати, наприклад, Малевича чи Екстер суто російськими авангардистами стало не комільфо навіть у найекзальтованіших товариствах, а заробляти на власній експертності треба було й далі, у пана Баттервіка з’явилося ще одне поле експертизи — авангард український.
Також пан Баттервік — співвласник медіаресурсу Russian Art & Culture. Це добре знане у певних колах медіа з досить довгою історією присвячене російській культурі. 7 лютого 2022 на сайті ресурсу з’явився стейтмент пана Баттервіка, як співвласника медіа, про втягування російського мистецтва і культури у війну. Цей величенький текст сповнений дотепним англійським гумором та постіронією, але підсумувати його можна двома тезами: «це — війна Путіна» та «искусство вне политики». Закінчується заява рядками: «We will not be silenced. We stand tall. We rock. We are Russian. We are Russian Art. We are Russian Art and Culture. Keep the Faith».
Звісно, асоціювати себе з «russian art» чи ні — вільний вибір кожного, але партнерство українських інституцій з діячами, які відкрито декларують, що «We are Russian. We are Russian Art. We are Russian Art and Culture» саме під час найгарячішої фази російсько-української війни викликає щирий подив. Невже така співпраця не могла хоч трохи зачекати, хоча б до моменту, коли ця війна завершиться?
До речі, навіть попри такий стейтмент і особливості напрямків діяльності, вже після початку повномасштабного вторгнення, пана Баттервіка продовжували тягти в українське медійне поле, називаючи його «одним з ключових комунікаторів між українським і світовим артпростором» (це цитата зі статті одного українського часопису, де пан Баттервік влітку 2022, вже після кількох місяців активних бойових дій росіян на території України, був запрошеним редактором). Напевне, комунікував у вільний від роботи над ресурсом Russian Art & Culture час.
У каталозі також зазначається, що 11 робіт, які увійшли до проєкту «В епіцентрі бурі модернізм в Україні 1900 – 1930-х», є частиною приватної колекції Алекса Лахмана з Лондона. Александр (Алекс) Лахман — відомий колекціонер та, у минулому, артдилер, який хоч й емігрував з СРСР до Німеччини на початку 1980-х рр., своєму професійному успіху завдячує Росії. В мережі є багато інформації про проєкти пана Лахмана, більшість з яких пов’язані саме з російським мистецтвом. Останнє довоєнне інтерв’ю Алекса Лахманна медійному ресурсу Art Focus Now датується 16 лютим 2022 року (за тиждень до повномасштабного вторгнення). З цього матеріалу дізнаємося, що хоча колекціонер й проводить багато часу у Кельні та Лондоні, він також має квартиру у центрі Москви, і далі цитата пана Лахмана: «I like Moscow very much, it has become a great city especially for culture, there is a new wind blowing». Справді, «вітер змін» з того часу у Москві дме ще сильніше, але, як то кажуть, є один нюанс.
В мережі також є світлини, на яких колекціонер Алекс Лахман сфотографований разом з російським олігархом Петром Авеном. За даними порталу даними порталу даними порталу даними порталу «Війна & санкції» Авен — один із найближчих олігархів Володимира Путіна. Він є важливим акціонером Альфа-групи, до якої входить один із великих російських банків Альфа-Банк, також він один із приблизно 50 багатих російських бізнесменів, які регулярно зустрічаються з Володимиром Путіним у Кремлі. Авен — особливо близький друг глави «Роснефти» Ігоря Сечіна, ключового союзника Путіна. За даними порталуopensanctions.org — Петро Авен перебуває під санкціями в Україні, низці європейських країн, Австралії та Новій Зеландії. Чому стільки уваги спільним фото Лахмана з Авеном? З матеріалу на сайті COLTA за 2016 рік дізнаємося, що свого часу Петро Авен став ініціатором створення та фундатором неприбуткової організації Russian Avant Garde Art Research Project, метою якої декларувалася боротьба з підробками творів російського мистецтва. Організацію зареєстрували в Англії.
З відкритих джерел дізнаємося, що 27 лютого 2022 року організація Russian Avant Garde Art Research Project подає запит до органу-реєстратора про зміну назви на The Avant Garde Art Research Project Ltd. Запит було задоволено і з березня 2022 року організація вже не мала очевидного зв’язку з країною-агресором у своїй назві, просто відкинувши невигідне зараз для бізнесу слово «Russian».
До речі, навіть не дивлячись на витяги документів, зрозуміти, що Russian Avant Garde Art Research Project (RARP) та The Avant Garde Art Research Project Ltd (AARP) — одна й та ж організація зовсім не складно. Пошук в google (та інших не обтяжених алгоритмами пошуковиках) за запитом Russian Avant Garde Art Research Project одразу відправляє на сторінку зі співзвучною назвою The Avant Garde Art Research Project.
На сайті організації абревіатури RARP і AARP постійно чергуються. Складається враження, що зміни назви організації зачепили лише логотип і перші абзаци кожного розділу, де RARP змінили на AARP, а глибших пластів сайту ці зміни не дісталися. Лого The Avant Garde Art Research Project, яка, умовно, ще вчора була Russian Avant Garde Art Research Project, бачимо й у каталозі виставки «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х» на тому ж розвороті з партнерами проєкту, поруч інших мистецьких інституцій.
Що ж робить цей розворот видання? Він, по суті, валідує і виводить на міжнародну професійну арену (представляючи партнером українських артінституцій) організацію-клон, яка роками займалася популяризацією саме російського авангарду.
З моменту заснування The Avant Garde Art Research Project/Russian Avant Garde Art Research Project пройшло вже понад 7 років. Якщо у пошуковому вікні на їхньому сайті ввести «Ukrainian», то видасть лише 2 результати — стейтмент щодо повномасштабного вторгнення Росії в Україну і новинний матеріал про те, що організація є партнером проєкту «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х». Тобто попри те, що організація багато років займалася такими авангардистами як, наприклад, Малевич та Екстер, згадка про бодай щось «українське» у їхній діяльності з’являється лише після 24 лютого 2022 року.
У матеріалі ARTNews за 2016 рік про діяльність Russian Avant Garde Art Research Project зазначається, що одним із засновників організації та членом її правління став Костянтин Акінша. З відкритих джерел на сайті реєстратора та з інформаціїподаної на сайті AARP/RARP видно, що пан Акінша й далі залишається серед членів правління організації. Той самий Костянтин Акінша — один з кураторів виставкового проєкту «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х».
На які думки це все наштовхує? Час — це гроші. Попри кровопролитну війну, яку Росія розв’язала проти України, для більшості людей у світі життя йде звичним темпом, а діячам, зокрема російським чи афілійованим з російськими капіталами, зокрема у царині мистецтва, потрібно й далі заробляти гроші. Зрозуміло, що у 2022 році жодна статусна інституція не провела б у своєму просторі виставку з умовною назвою «Russian Avant garde» та не запросила на якийсь круглий стіл чи конференцію організацію з умовною назвою «Russian Avant Garde Art Research Project», натомість інтерес до українського мистецтва значно зріс, як і цінники на нього. То що ж для досвідчених бізнесменів змінити умовну плашку на вивісці своєї контори з «Russian» на «Ukrainian» й далі продовжувати заробляти на тому, що вони робили до того. Нічого особистого, просто business as usual, так би мовити. Виходить, що виставковий проєкт, який відбувався під час найдраматичніших моментів війни Росії проти України, та який в пресрелізах нарекли першим комплексним дослідженням українського художнього модернізму закордоном, не зміг відбутися без «росіян»? Спеціально беру тут слово «росіян» в лапки, бо маю на увазі не громадянство якихось певних людей, а радше стан їхньої душі.
Так, більшість публіки не помітить цих складних сплетінь русофільських організацій з українськими інституціями. Проте професійна світова спільнота все прекрасно бачить… Збоку для іноземних діячів культури це виглядає приблизно так: поки одні українці активно борються проти засилля «великой русской культры» в закордонній артсфері, ті, хто десятиліттями займалися, по суті, встановленням цього самого засилля, разом з українськими інституціями організовують виставки у топових музеях світу.
Те, що багато робіт українських митців, зокрема авангардистів, опинилися у приватних збірках вихідців з Російської Радянської Соціалістичної Республіки (чит. росіян, багато з яких встигли обзавестися громадянствами інших держав) — це об’єктивна реальність. Відмовлятися чи погоджуватися на експонування робіт з таких збірок? Звісно, це — особиста позиція кураторів та організаторів виставкових проєктів, але чи не доречніше було б повернутися до цього питання хоча б після завершення війни?
Зрештою, таке партнерство з особами, діяльність яких була, а, можливо, й досі є, пов’язана з Росією одразу за кілька місяців після подій у Маріуполі, після Бучі, після жахіть деокупованої Харківщини — це також свого роду позиція.
В каталозі біля багатьох робіт просто вказано «з приватної колекції», без зазначення імен власників, і це, певною мірою, — компроміс. Знаю достеменно, що серед цих збірок-інкогніто є й колекції русофілів, але тут вони хоча б повелися стримано, надали роботи на виставку й не рекламували бренд імені себе на сторінках каталогу. Вони просто розповідали про свою участь у проєкті постфактум через приватні канали.
Проєкт та каталог такого штибу автоматично додає авторитету особам, які над ним працювали, додає валідації тій чи іншій приватній збірці, підвищує ціну наданих робіт, якщо раптом колекціонер вирішить виставити їх на торги.
Виходить, що люди та цілі інституції, які десятиліттями заробляли (кошти та ім’я) на російському мистецтві (часто за сприяння російських олігархічних капіталів), та які ніколи не мали сентиментів ані до України, ані до українського мистецтва, часто применшуючи чи взагалі нівелюючи роль України у житті та творчості низки митців, творчість яких була безпосереднім предметом діяльності таких осіб та інституцій, ось так просто «перевзувшись у польоті» продовжують заробляти й далі. Ба більше — нарощують свою персональну медійність та статус, роздають інтерв’ю світовим медіа, підвищують цінники своїх збірок, тільки тепер вже коштом України (і українців, які щодня гинуть на полі бою), бо ж цю нову хвилю медійності їм дала війна.
Чомусь мені здається, що після цього виставкового проєкту, у приватному залі якогось хорошого лондонського ресторану за келихом добірного вина, російські та русофільські акули артбізнесу будуть жваво обговорювати як вправно «они снова переиграли єтих украинцев».
Матеріал та світлини: Ія Степанюк (думки, висловлені в цій публікації, відображають особистий погляди автора)
