"Було враження, що 24 лютого кольори зникли": Альона Соломадіна про проєкт "Формування часу" у Чикаго
14 березня у Чикаго відкрилася виставка української дизайнерки та художниці Альони Соломадіної, що стала підсумком її трьохмісячної резиденції в межах Ukrainian Art Bridge Fellowship — програми підтримки українських митців, ініційованої американським художником Джоном Девідом Муні. Соломадіна розпочала резиденцію не сама, а зі своєю родиною, яка евакуювалася з Харкова на початку великої війни. У Чикаго вона продовжила працювати над своїм довготривалим проєктом "Місто форм", у якому вона переводить архітектурні форми простору в графічні форми дизайну. Результатом став мультимедійний проєкт "Формування часу" — електронний годинник з 12 кастомними сетами цифр, запозичених з архітектурних елементів міста, а також серія принтів та графічна інсталяція. У проєкті художниця поєднала свої візуальні враження від міста з рефлексіями на війну та зміну сприйняття часу.
Для Суспільне Культура критикиня та мистецтвознавиця Ліза Корнейчук поспілкувалася з художницею про український дизайн, силу кольору та ставлення до мистецтва під час війни.
Яким було твоє життя до повномасштабного вторгення?
Коли я закінчила Харківську Академію дизайну та мистецтва, то думала, як вписатися в чинну систему, чи залишатися в Україні, чи їхати кудись у Європу. Але після різних пошуків я вирішила зосередитися на кар'єрі в Україні, працювати тут, з тими проблемами та тією естетикою, які є у нас. Розширювати для української аудиторії сприйняття і уявлення про дизайн. Врешті я вирішила зосередитися на дизайні в культурних проєктах.
З 2016 року я почала незалежну практику і працювала з мистецтвом, модою, IT. Мені було цікаво робити сучасний український дизайн. За останні роки моя практика розширилася від дизайну до дослідництва і викладання. Після пандемії я багато працювала зі студентами, а також займалася книжковим дизайном. У мене був план створити постійну команду, можливо, студію. Можна сказати, що на той момент життя почало налагоджуватися (сміється).
Ти сказала, що у тебе був вибір лишатися в Україні чи поїхати. І ти обрала лишатися і працювати з нашою естетикою та проблемами. Чи можеш ти описати, що це за проблеми та естетика, які ти маєш на увазі?
Сучасне покоління українців, яке зараз замовляє і споживає дизайн, уже більш освічене і бачило більше прикладів зі світого дизайну. Але коли я починала працювати, десь у 2008, панував більш консервативний підхід. Ті дизайнери, які працювали з рекламою та комерційним сектором, а потім пішли в культурну сферу, важче йшли на експерименти і жваві речі. Дизайн у Європі має більше цікавих рішень просто на вулиці — типографія, постери, айдентика музеїв, поєднання фото та графічних форм. Мені хотілося розвивати цю галузь в Україні, спираючись на ідеї українських графіків ХХ століття, відштовхуючись від їхніх ідей та експериментів. Після 90-х років покоління дизайнерів втратило зв'язок з своїми викладачами і відокремило себе від радянського спадку. Склалися певні естетичні кліше, які мені хотілося розштовхати, надихаючись роботами українських графіків-авангардистів і вивчаючи досвід світового дизайну з його використанням сучасних технологій для розвитку модерністських принципів.
Якщо говорити про українську естетику, то її розвиток обмежується і певними економічними ресурсами. Дизайн завжди пов'язаний з виробництвом. На жаль, наші музеї не мають бюджетів, аби друкувати книжки такого рівня, як у музеях Швейцарії чи Франції. Тому це важливо враховувати при створенні дизайну, але з такими обмеженнями теж можна працювати і знаходити певні рішення. Ми не можемо розраховувати на складний продакшн, тому і дизайн у нас скромніший. Деякі експерименти з друком просто недоступні в Україні, і це теж виклик для дизайнерів.
Дизайн українського стенду на Франкфуртському ярмарку
Ти хотіла поєднати підходи дизайнерів попереднього покоління з підходами західного дизайну. Часто в Україні щось створюється, ніби вперше, бо бракує тяглості та історії, на яку можна було б спертися. Ти ж у своїй роботі керуєшся напрацюваннями попередників, свідома того, що є доробок людей, які працювали до тебе. Важливо, що ти поєднуєш власну практику дизайну з дослідженнями галузі, про що красномовно свідчить книга "ЗНАК. Українські товарні знаки 1960–1980-х років", видана у 2019 році, співавторкою якої ти є.
Як дизайнерка, яка працювала з українським контекстом зсередини, а тепер поїхала з України і дивишся збоку на процеси, що відбуваються, ти маєш змогу проаналізувати і свою практику. Що у твоїй роботі вказує на зв'язок з українським контекстом, що сформувалося під впливом української дійсності?
Я гостро відчула цей зв'язок, коли ми з родиною евакуювалися з України влітку. Ми переїхали в Італію, і там я зрозуміла, що якщо я б там зараз відкрила студію, я не змогла б працювати на італійського замовника. У тому містечку був концентрат вернакулярного дизайну, і мені це насправді сподобалося. Під цим впливом я почала відчувати, що мені не вистачає вітальності у моєму дизайні. Я часто чую про свої роботи, що у мене жорсткий дизайн, усе гостре, ніби стріли. І вплив війни підштовхнув мене до більш життєрадісного стилю у моїх роботах.
Тут у Чикаго я бачу багато дизайну, типографії у місті, в закладах, музеях чи навчальних закладах — усе будується на модерністських типографічних рішеннях. Такий стиль мені не важко втілювати. Але якщо знаходяться речі більш локальні, про емоції, це уже питання зв'язку з місцем, країною. Треба пожити і відчути місце.
Коли я була в Італії, я працювала над українським стендом на книжковому ярмарку у Франкфурті. Завданням було відштовхнутися від мозаїки Алли Горської "Древо життя", яку в Маріуполі знищили росіяни. Якби я працювала над цим проєктом в Україні, він би був зовсім інший. Бо коли ти постійно чуєш сирени чи ховаєшся від ракет в бомбосховищі чи у ванній і працюєш звідти, втілення зовсім інше — ти не маєш часу на вагання. І тоді б цей стенд був більш різким, сирим, незавершеним. В Італії я мала можливість зануритися глибше і трохи надихнутися естетикою навколо, аби зрозуміти, як розвинути первинну мозаїку в дизайні. Саме ця мозаїка особлива, вона психоделічна за рахунок яскравих кольорів і поєднує у собі фольклорну тему з модерністським, монументальним підходом. Переводячи її в дизайн, можна було піти двома шляхами: зробити фолк-арт, який зазвичай очікують від України на міжнародній виставці, або піти в радянський модернізм і зробити щось різке і сухе. Для мене було головним зберегти вітальність оригіналу, через трансформацію мозаїки в дизайн продемонструвати, що твір живий і, хоча росіяни його знищили фізично, але не знищили по суті. Ми його відбудуємо, відреставруємо, і навіть зараз, коли у нас немає доступу до нього, він лишається нашим засобами дизайну, лініями і кольорами, які ми запозичуємо з нього.
Відчуття часу
Як ти провела перші дні вторгення і далі, коли виїжджала з України разом з родиною?
Перші дні вторгнення я провела у Києві, перед тим мала їхати у Прагу, але вирішила відкласти поїздку. Для мене була неприпустимою думка, що я виїду і буду за кордоном, поки моя родина в Україні. Увесь цей час мої мама і 92-річна бабуся чекали на зелений коридор у Харкові, аби виїхати на волонтерському автобусі до Литви. Але коридор не відкривався, і вони опинилися у дуже складних умовах: у холодному бомбосховищі без їжі вони чекали три доби, але автобуса не було, тому вони вирішили ризикувати і йти на вокзал, аби сісти на потяг до Львова. На вокзалі тоді був шалений натовп, люди були в істериці. Це були складні, драматичні моменти, але їм таки вдалося сісти на потяг і доїхати до Львова.
Ми зустрілися у Львові, і я була дуже щаслива цьому. Я дуже рада, що бабуся змогла витримати цю евакуацію, бо мама б не поїхала без неї, а я б не лишила маму і теж поїхала б у Харків, аби бути з ними. Така в нас родина, ми не можемо покинути одне одного, тому трималися б там.
У Львові тоді було умовно безпечно, але психологічно мені було важко жити з відчуттям постійної тривоги від сирен. Чуючи тривогу, ти маєш щоразу приймати для себе рішення: ховатися чи не ховатися. У травні я помітила, що, коли сирени немає, я чекаю її і готуюся кудись бігти. Це було у багатьох людей. Я пам'ятаю, як ішла по вулиці і до мене підійшла дівчина і спитала: "Це зараз сирена чи ні?". Цей тривожний стан роз'їдав мене зсередини, тому, коли наші друзі запропонували переїхати до них до Італії, ми вирішили їхати. Емоційно ми були виснажені, і це відображалося на роботі також — я просто не бачила, що на моніторі переді мною.
Моє ставлення до часу і комфорту у житті змінилося. Я розумію, що в тих умовах, в яких ми опинилися, ми маємо зробити усе, що необхідно, витиснути максимум з того, що є. Це допомагає мені сконцентруватися на теперішньому моменті і мотивує працювати, бути тут і зараз.
Митці і дизайнери дуже по-різному відреагували на війну. Дехто, як ти, відчув потяг до красивих, універсальних речей, які повертають до світу нормального. А деякі навпаки перейшли до реакційних робіт, фігуративних, документальних сюжетів про події, що відбуваються. Чому ти пішла таким шляхом і чому тобі не хочеться документувати воєнну дійсність?
Мене зараз захопило абстрактне та наївне мистецтво. Емоційно мене рятує споглядання за відношеннями кольорових форм, я ніколи цього не відчувала раніше. Це почалося саме після досвіду війни, коли було враження, що 24 лютого кольори зникли. Коли ми ховалися, були в метро чи в квартирі з зачиненими вікнами, з закритими ролетами у темряві або в коридорі з ліхтариками. Після цього виникла жага до відкритих чистих кольорів. Без якихось конкретних образів, чисті абстрактні, біоморфні форми. Навесні я зрозуміла, як гостро мені хочеться нових яскравих речей. Тоді я купила декілька маленьких яскравих блокнотів, маленьку косметичку, просто поклала їх на робочому столі, і ці яскраві предмети мене підтримували, колір почав працювати. Це усе не якісь дрібнички, треба прислухатися до цих відчуттів.
У Чикаго я відчула, що я приїхала зі своїм багажем. Я подивилася на свої роботи новими очима і зрозуміла, що вони мене обтяжують. Війна дійсно мене підштовхнула до вітальності та яскравості. Я для себе вирішила, що маю захищати радість у житті і не дати війні це зруйнувати. І саме це я хочу продемонструвати у своїх роботах, які усе одно є реакцією на війну.
Розкажи про свій проєкт у межах резиденції John David Mooney Foundation.
Він називається "Формування часу/Formation of Time". Поняття часу змінилося з початком війни, саме очікування, невизначеність, планування і мислення короткими термінами, нове ставлення до майбутнього. Перебуваючи у Чикаго з його графічною архітектурою, хмарочосами, я зацікавлена перевести їх у графічні символи. Цей проєкт — продовження моїх пошуків графічних форм у місті, моя нова сторінка в колекції графічних символів, запозичених із різних міст. Я почала це робити у Києві, потім у Празі, Дніпрі, а тепер у Чикаго. Це може бути як шрифтова форма, так і абстрактний символ, головне — пошук неочікуваних рішень і можливість перевести їх у нові сенси. Мене зацікавив формат електронного годинника, де ці абстрактні форми стають функціональними, тому я розробила 12 стилів цифр, які прив'язані до кожної години дня.
У межах резиденції John David Mooney Foundation ти могла б не робити фінальний проєкт, ти могла б використати цей час для себе, для окремих напрацювань, але не презентуючи фінальний результат. Але ти ідеш іншим шляхом, вирішуючи створити проєкт. Чи є це способом утвердити певну суб'єктність, яку війна забирає у тебе, змушуючи тебе їхати з дому у невідомість? Чи є ця робота/створення мистецтва способом повернути собі контроль над своїм життям?
Ти точно підмітила бажання і потребу контролювати своє життя. Війна це оголила. Якщо я виїхала у безпечне місце, де на мене не впаде ракета, то я можу контролювати свою роботу, і, маючи таку можливість, я хочу підтримувати рух, показати, за що ми боремося, ким ми є, що для нас важливе. На різних рівнях. Моя робота тут — це частина процесу, це теж затвердження нас у світі.
Моя робота не зображує війну як таку, але все одно символізує її. Наприклад, на виставці є інсталяція з великим робочим столом, який показує хаотичний творчий процес — це презентація того важливого, що я втратила. Це любов до робочого куточка, моєї студії, мого шелтера. У Києві студія дійсно була моїм шелтером, коли я поверталася додому, до своїх ескізів, робочих напрацювань, фантиків від екзотичних шоколадок або консерв, постерів — це був мій маленький професійний всесвіт, занурення в який було таким важливим. Зараз я продовжую створювати такі куточки в інших місцях, де живу. І, показуючи цей стіл у межах проєкту, я говорю про те, як війна відбирає робочу рутину, розмірене життя, творчий безлад, можливість лишити щось незавершене на столі, сподіваючись доробити це колись потім. Зараз я не можу відкласти нічого на потім.
Новий дизайн-напрямок в Україні
Що нового ти дізналася про світ з початком війни?
З неприємного і болючого — я зрозуміла тут, дивлячись на дизайн американських музеїв, розроблених різними європейськими студіями, що українців ніколи не запросять в Америку розробляти айдентику музею сучасного мистецтва, до прикладу. Тому що у нас немає такого затвердженого підходу, як в умовних голландців з їхніми експериментами і тонкою, вишуканою типографією, чи швейцарців. А про українців можна лише сказати, що ми можемо швидко зробити під когось, класно повторити якісь рішення. Ми для світу — робоча сила, ресурс, хай енергійний, швидкий, якісний, але концептуально нецікавий. Це я гостро тут зрозуміла. Так, українці — це енергія, це спротив. Деякі американці тут мені казали: "О, ви так захищаєте свою країну, ми б так не змогли". Я не зрозуміла, що вони мали на увазі.
Як змінився твій підхід до мистецтва?
Я зараз не можу сприймати мистецькі роботи про війну. Може, це тому, що я в цьому середовищі зсередини. Мабуть, це по-іншому сприймають люди з інших країн. Таке мистецтво продовжує мене руйнувати. Тому я вирішила зосередитися на тому, як говорити про війну, щоб буквально її не перемальовувати.
Кожна війна чи революція створює нові підходи, які зараз лише виробляються. До 24 лютого я не дуже вникала в жанр мемів, але після вторгнення ми морально протрималися березень-квітень на мемах про Лукашенка. Наприклад, у Швейцаріїї з аптечного оформлення етикеток постала ціла школа дизайну. Хто знає, може, і ми зараз спостерігаємо, як нова візуальна мова формує новий дизайн-напрямок в Україні. Саме тому підходи мемного дизайну і вернакулярних месиджів для мене зараз важливіші, ніж професійні підходи колег. Але також я дивлюся на те, що війна сама витворює, що вона робить, і перед цим видовищем хочеться відступити і фіксувати. Усі ці руйнування, відео вибухів, вирви на полях, протитанкові їжаки — це вражає і лякає.
Коли ми евакуювалися, наш автобус їхав у колонні ЗСУ разом з бронетехнікою і, дивлячись на це, я відчувала одночасно і страх, і гордість. Мабуть, я усю поїздку дивилася у вікно з відкритим ротом. А уся ця техніка була забрендована, уся в графіці, і я думала про те, що є людина, яка це робить, дизайнер армії. Діти в автобусі, бачачи це, почали аплодувати, кричати "Наша армія!". Це був надзвичайни досвід, у тому числі візуальний.
Я думаю, що зараз люди багатьох професій відчули, що вони не потрібні, але кожен потрібен і кожен працює на те, щоб Україна перемогла. І митці теж. Головне тут — завдавати менше болю собі самому. Якщо тобі страшно, ти не спроможний йти на передову — працюй, затверджуй Україну у світі засобами мистецтва, літератури, кіно, театру. Нам треба рухатисz далі, бо питання у тому, що ми можемо запропонувати світу, окрім травми, лишається відкритим. І нам треба переконати світ у тому, що з Україною надалі можна працювати і українцям є що запропонувати світу, тому українців треба захищати.
