В кожну хату - по квадрату!

Ім’я українського художника Миколи Маценка добре відоме за межами нашої країни. Роксана Рублевська зустрілася з митцем у «Мистецькому Арсеналі» під час акції «Український сувенір» та дізналася про його творчий метод, ставлення до тиражування генія та концепцію його найвідоміших проектів.

Ви продовжуєте проект «В кожну хату – по квадрату», який було розпочато 10 років тому. В якому вигляді він постав перед глядачами тепер?

Акція називається «Український сувенір» –  це логічне продовження проекту «В кожну хату - по квадрату!». Тоді, 10 років тому, я зробив сотню зображень «Чорних квадратів» олією на лляному полотні, пронумерував і розпродав їх на Андріївському узвозі, базарах та в інших людних місцях на безкраїх просторах СНД за доступною ціною  (99 грн. і 999 руб.). Я вважаю, що хоч на йоту наситив ринок Малевичем, хоча дефіцит, зізнаюсь, гігантський. Люди хочуть ще «Чорних квадратів». (сміється)

Акція «Український сувенір» присвячена ініціативі назвати іменем Малевича головні повітряні ворота країни і є спробою відновити історичну справедливість,  перетягнувши ковдру його слави на українські терени. Я виготовляю разом із волонтерами на своєрідному «конвеєрі» пару сотень зображень «Квадрата» у відверто сувенірному форматі (акрил на дрібнозернистому бавовняному полотні), які кожен охочий зможе придбати у сувенірній крамниці «Мистецького Арсеналу». Цього разу продавати буду не я. Моя справа – виготовити.

Ви не вважаєте таке тиражування генія насмішкою над творчістю Малевича?

 

Абсолютно ні. Я думаю, що Малевичу, як і будь-якому іншому художнику, було б приємно дізнатися, що його роботи тиражують. Ось мені, наприклад, приємно, що мої «Неофольки» тиражують керамісти і ткачі. Чудово, коли хтось рефлексує на тему твоєї творчості – отже, не даремно жив. У проекті «В кожну хату по квадрату» я був адвокатом Малевича перед необізнаними пересічними людьми, які зазвичай дуже агресивно ставляться до його найвідомішого твору.  Дехто навіть говорить, що і сам запросто може намалювати «Чорний квадрат». Я завжди на це відповідаю: «Можеш – зроби!». Це дійсно досить просто, але ніхто навіть не намагається, хоча іти готовою стежкою набагато легше, ніж торувати її сто років потому. Тому я взяв на себе місію продукувати цю картину у первозданному вигляді. У мене білий – це білий, а не жовтий; чорний – це чорний, а не бурий. Малевич намалював свій «Квадрат» саме чорним по білому. Він просто узяв матеріали, які у нього були, та зафіксував своє геніальне естетичне відкриття.  А зміни кольору та кракелюр – це столітні фізико-хімічні процеси. Автор не закладав їх у свій твір. Тому я пропоную глядачеві за доступною ціною насолодитися «Чорним квадратом на білому тлі» (хоча, за сто років, мабуть, він теж пожовкне і потріскається...).

Чому ви взялися популяризувати саме «Чорний квадрат» Малевича, а не будь-яку іншу картину?

У світі існують тільки дві візуальні «ікони», відомі усім верствам населення на всіх континентах – «Джоконда» та «Чорний квадрат». На щастя, автором однієї з цих «ікон» є саме наш земляк – киянин Казимир Малевич. Це – по-перше. А по-друге: зробити сотню «Чорних квадратів» дійсно набагато легше і швидше, ніж сотню «Джоконд». Розпочинаючи цей проект 2006-го, я вийшов зі своїм «товаром» на звичайнісінький базар у невеличкому містечку Шаргород і взявся продавати «Квадрати» посеред помідорів, огірків та цибулі. Люди  проходили повз мене і перешіптувалися: «Малевич, “Чорний квадрат”, Малевич...». Його знають усі і всюди!

Навколо «Квадрата» існує безліч забобонів. Був випадок, коли я вийшов зі своїм «товаром» на Андріївський узвіз. Поряд зі мною стояв чоловік і продавав «магічні» амулети. Трохи відсунувшись від мене убік, він запитав, чи не відчуваю я, що «Чорний квадрат» випромінює негативну енергію. Я спокійно відповів, що чорний колір не може нічого випромінювати, він тільки поглинає, це елементарний закон фізики. (сміється)

Над чим ви працюєте зараз?

Саме зараз роблю українські сувеніри 999-ї проби, а взагалі продовжую свою геральдичну серію. Вона має культурологічне забарвлення. Я скромно копаю у власному «городі» всі культурні пласти, які лежать у мене під ногами, – від Трипілля до наших днів, – тому і предметне наповнення робіт дуже різноманітне. У мене по сусідству мирно співіснують мобільний телефон та гуцульський топірець, каструля та кастет. Я не досліджую щось окреме – поєдную все, що ми надбали за всю свою історію, синтезую та шукаю нові сенси.

Як виник проект «Неофольк», з яким ви асоціюєтесь майже у кожного шанувальника сучасного українського мистецтва? Час від часу ви продовжуєте цей проект, більше того, видозмінюєте, переносячи у інші матеріали?

Виник «Неофольк» досить спонтанно. Коли я вперше заробив «великі гроші», то вирішив трохи розслабитися і зробити те, про що мені давно мріялося: відтворити трансформовані моєю пам'яттю спогади про естетичне середовище мого дитинства. Замовив дуже багато невеличких полотен і приступив до виконання «візуальних коломийок». Це єдиний проект, який я створив не холодним розумом, а гарячим серцем. Мабуть, я приречений на те, щоб нескінченно його продовжувати...А в кераміці їх втілюю не я – це роблять інші люди з моєї згоди.

Знаєте, художників «не від світу цього» тисячі. Вони творять своє суб'єктивне мистецтво, а на запитання «А що ти хотів цим сказати?» відповідають, що так відчувають. Усе має право на існування, але особисто мені така позиція не підходить. Мене цікавить діалог з глядачем. Тому я тяжію до ясності висловлення. Сам Господь створив нас по своїй подобі та образу. Він дав нам можливість впливати на світ хорошим чи поганим чином, але залишив свободу власного вибору. І якщо це так, то ми знаємо, що можемо протистояти ентропії та руйнації. Ми маємо можливість структурувати світ. Хаос відбувається сам по собі, а людина здатна збирати все докупи, систематизувати. Мої картини нарочито симетричні, упорядковані. Думаю, я уповноважений робити їх саме так. Як кажуть колеги: «Я так відчуваю...».

Чому предмети на ваших полотнах часто відрізняються від свого реального вигляду?

Я малюю не предмети, а своє уявлення про них. Я не використовую візуальні шпаргалки, а просто запам’ятовую речі, а якщо не можу згадати точно – фантазую. Та інколи все ж бувають винятки. Якось потрібно було намалювати електрогітару Fender, а я ніколи не тримав її у руках, тож довелося трішечки піддивитись, адже в тій роботі була важлива достовірність. Такого б не сталося, скажімо, з балалайкою, хоча одного разу я проколовся і з нею, намалювавши чотири струни. (сміється)

Чи можете ви виділити у своїй творчості окремі етапи, яким би були притаманні конкретні особливості?

Я отримав чудову художню освіту: спочатку – у Києві, а згодом – у Львові. Але творчу самореалізацію розпочав, коли мені було вже за 30, а до цього просто збирався з думками та чекав, поки у голові розвидниться. Я нічого не шукав на полотні, а відразу приступив до реалізації уже практично сконструйованих у голові проектів. Тому в моїй творчості немає ніяких етапів, а є різні гілки. Основні: «Неофольк», «Купуй українське» та «Геральдична» серія. Крім цього, інколи щось ліплю, майструю якісь об'єкти чи роблю перформанси. У мене немає «ранніх» чи «пізніх» періодів. Просто є різні проекти, до яких я постійно повертаюся, нарощуючи їх масив.

Я так розумію, що натюрморти та портрети з оголеної натури вас ніколи не цікавили?

Малювання з натури – це навчальний процес, націлений на вміння відтворювати предметний світ. Це «ходунки» для малюка, який вчиться ходити. З натури я досхочу намалювався за роки навчання, хоча і зараз інколи «помальовую» фрукти-квіти. Але я вважаю це не стільки мистецтвом, скільки ремеслом. І роблю це скоріше для людей, аніж для себе. Крім того, демонструю колегам, що я теж можу спритно «махнути пензлем».

Як ви організовуєте роботу із зарубіжними галереями, в яких вас нерідко експонують?

За всі роки своєї творчості я ніколи і нікуди себе не пропонував. Жодного разу не постукав у зачинені двері, а, тим більше, ніколи не намагався відкривати їх ногою. Іноді молоді художники або ж студенти художньої академії мене запитують: «Що потрібно зробити, аби виставитися в тій чи іншій інституції чи галереї?». Я щиро відповідаю, що не знаю, який алгоритм дій має бути в художника, аби потрапити до «Мистецького арсеналу», РАС або до будь-якої галереї. У мене ніколи не було ніякого портфоліо, я не намагався себе просувати ані в Україні, ані за кордоном. Просто працюйте, і вас запросять! Я працював, і поступово формувалося коло людей, яких цікавила моя творчість, які запрошували до співпраці, до участі в проектах. Помилка багатьох наших підприємців у тому, що вони починають пекти хліб, аби заробити. А ти просто починай випікати хліб, роби це краще за всіх, і тебе обов’язково помітять!

Але на початку бесіди ви говорили, що працюєте, покладаючись на холодний розум, а це означає керуватися здоровим прагматизмом та раціональністю. Хіба це не пов’язано зі збагаченням?

Раціональність, яку я маю на увазі, має мало спільного з прагматизмом. Це раціональність у виборі об'єкту і форми висловлювання.  Я створюю мистецький продукт, піклуюся про його якість і закладені змісти – саме це для мене на першому місці, а не будь-які прагматичні цілі. На щастя, у мене є можливість жити за рахунок улюбленої справи, і цього мені цілком достатньо.

Як ви оцінюєте стан українського арт-ринку на сьогодні  і чому стається так, що роботи вітчизняних митців купують тільки тоді, коли вони мають успіх у світі?

Будемо щирими: в Україні  іде війна, яка щоденно поглинає величезні кошти, але культуру все одно потрібно робити тут і зараз своїми силами, не чекаючи допомоги та кращих часів, а тим більше не розраховувати на підтримку держави. Аби триматися на плаву, потрібно борсатися, або підеш на дно. Арт-ринок у нас, хоч і у зародковому стані, але все ж існує. А з визнанням у нас, на жаль, так було завжди. За майже повної відсутності вітчизняних авторитетних експертів ринок змушений покладатися на закордонну експертизу. Тож «на білому коні» додому можна приїхати лише із закордону. Але особисто я сподіваюсь на виняток із цього правила.

30.06.2016
Поделиться:
Комментарии
Имя *
Email *
Комментарий *