Україна "очима" документального фотографа Дональда Вебера

Дональд Вебер — документальний фотограф, що двічі ставав лауреатом World Press Photo, а потім був і в журі цього конкурсу.

Фотографа з Україною пов’язує чимало: він не раз бував тут і видав фотокниги, присвячені Чорнобилю (в 2009-му), міліцейським допитам (2012) і Революції Гідності (2015). Під час попереднього візиту в Київ, Дональд Вебер прочитав для українських фотографів курс про те, як правильно описувати і презентувати свої роботи, а також шукати фінансування для фотопроектів.

Ми ж розпитали у нього про те, що знов і знов приводить його в Україну і як цими враженнями поділитися за кордоном.

Дональд Вебер, worldpressphoto.org

Ваш перший візит в Україну припав на Помаранчеву Революцію. Але ви бували тут багато разів, працюючи над проектами про Чорнобиль, Революцію Гідності, ленінопад. Що змушує вас повертатися до цього регіону? Що привертає увагу, як у сенсі історій, так і в сенсі візуальних образів? Можете розповісти про один зі своїх проектів більш детально?

Мене завжди інтригувала й цікавила ця частина світу, ще з юності. Я ріс в захопливу історичну епоху. Дорослішав, коли Горбачов прийшов до влади, ядерна війна була одним із найбільших страхів (я був переконаний, що загину від ядерної катастрофи), Берлінська стіна впала, Єльцин виголошував промову на танку і таке інше.

Мене дуже заворожували речі, пов’язані з колишнім Радянським Союзом. Це для мене був шлях у світ, що виглядав, як мій, поводився, як мій, але мав у собі і щось зовсім інше. Тому в своїх подорожах я вбачаю природне розширення свого дитинства, юності, коли я вічно шукав чогось, що не розумів.

Я почав їздити в Росію в 1990-х і так і не припинив досліджувати її. Мені дуже подобається бувати в Україні, тут з кожним моїм приїздом є щось нове. З одного боку, тут неймовірно гостинно і тепло приймають мене, зазвичай мою роботу також.  І все ж, завжди є легке відчуття небезпеки, того, що я тут чужий, і це мене захоплює.

Дональд Вебер, проект «Monumental Propaganda», donaldweber.com

Моя робота в Чорнобилі — «Bastard Eden, Our Chernobyl» — це історія, що походить з мого дитинства. В 1986-му мені було дванадцять і я лежав дома з пневмонією; все, що я міг робити, так це лежати в ліжку і слухати радіо. Одного дня, на початку травня 1986-го, ведучий повідомив, що трапилася серйозна атомна катастрофа в місці, що називалося Чорнобиль і було в СРСР. Я одразу скочив з ліжка і помчав до мами: «Бачиш, я ж казав, що ми помремо від ядерної катастрофи!». Вона не мала, що на це сказати.

Я пообіцяв собі, що одного дня побачу місце, що так глибоко зачепило мене в юності. Коли я вперше поїхав в Україну напередодні Нового року в 2004-му, то побачив, що в Чорнобилі все не так, як я бачив на фото, в книгах чи статтях. Це місце було живим. Люди поралися по справах, була невеличка дискотека в селищі Іванків, все це контрастувало з загальноприйнятим зображенням.

Мій задум полягав у тому, щоб задати просте питання: яке насправді повсякденне життя в пост’ядерному оточенні? Я хотів показати не драму Чорнобиля, а якісь піднесені аспекти. Красу посеред жаху.

Дональд Вебер, книга робіт «Bastard Eden, Our Chernobyl», donaldweber.com

У більшості своїх проектів, знятих в Україні, ви показуєте героя чи об’єкт у його оточенні. Але у вас є фотосерія коктейлів Молотова і вона показані поза контекстом — не на місці протестів. Можете пояснити цей вибір?

Мене вразило, яку примітивну зброю використовували протестувальники, щоб боротися з полчищами силовиків; те, що дуже просте і старе, як світ, знаряддя могло бути таким ефективним. Скляна пляшка, шматок тканини і бензин змогли повністю трансформувати рух. Я вирішив робити натюрморти коктейлів Молотова як простих об’єктів (simple object), щоб показати водночас банальність цих об’єктів і чарівну нескореність простоти.

Дональд Вебер, проект «Molotov», donaldweber.com

В Україні ви читаєте курс про те, як українським фотографам презентувати себе і знайти фінансування для своїх проектів. Але, крім особистої презентації, як їм представити локальний контекст за кордоном — наприклад, свою країну чи регіон? Що. На вашу думку, часто губиться, коли фотографи, добре знайомі з місцевим контекстом, представляють його за кордоном?

Хороше запитання. Зазвичай ми говоримо про те, щО іноземні фотографи можуть розказати про Україну, але я думаю дуже важливо розказувати і власні історії, й історії інших людей, як вийшло в мене з Україною. Коли ми працюємо в нашому власному дворі, ми експерти, тому ми розуміємо тонкощі та нюанси. І все ж, надто глибоке знання ситуації заважає нам побачити щось інстинктивно, відреагувати стихійно. Фотографія — це медіум інтуїтивного зв’язку, вона постає з того, як фотограф може передати синці, травми.

Є дуже тонка грань між вищим знанням і невіглаством; мене цікавить перетин, діаграма Венна, цих двох речей. Фотографія — суто суб’єктивний медіум і ми маємо працювати з нею, виходячи з цього. Вона не має працювати як точний запис, радше як враження.

Можете навести приклад фотосерії чи окремої фотографії, що зачепила вас і є переконливою у відображенні контексту?

Проект «Passport» Саші Чекменьова, «Історія хвороби» Бориса Михайлова. Обидва — дуже болісні документування, які зробили місцеві художники, що підважували норми і ламали стереотипи в сприйнятті типового документування.

Це неймовірні документи специфічної точки в історії, що можуть і не бути точними зображеннями в документальному розумінні, але я сприймаю їх радше як чисті реакції, майже огиду від політичної ієрархі. У цих роботах є гнів, страх і жорстокість. Це те, чим і є фотографія — суто суб’єктивною формою, що відображає чутливість автора, яка поєднується з розкриттям учасників, героїв.

26.06.2017


Поделиться:
Комментарии
Имя *
Email *
Комментарий *