Роман Cелівачов: «Мистецтво ікони має бути щирим, живим, експресивним»

Сучасний український іконопис, на відміну від світського живопису, і сьогодні залишається мало вивченим. Головна причина суспільної необізнаності – систематичні утиски церкви радянською владою та створення нею ряду міфів. І хоча один з таких стосувався релігії як містичного явища,  іконопис певною мірою навіть популяризувався виданням монографій про Рубльова, Феофана Грека та інших видатних митців. Окрім того, заходячи до храму, ми ніколи не замислюємося, що у всіх зображень, які нас оточують, існують автори, і їх необхідно знати. З нагоди прийдешнього Великодня ART UKRAINE дозволив собі відволіктися від сучасного мистецтва, зустрівшись з талановитим українським художником-іконописцем Романом Селівачовим, який нещодавно повернувся з персональної виставки у Франції. У його роботах майстерно поєднана традиція і новаторство, аскетизм і життєдайність християнської віри, а лики буквально випромінюють сонячне світло.

Чому з усіх напрямків живопису ви обрали саме іконопис?

Тут завжди є доля випадку. З одного боку – сімейна традиція. Мій батько порахував, що я художник у п’ятому поколінні, тому заняття мистецтвом у нас спадкове. По-друге, свою роль зіграло навчання в академії на факультеті реставрації, де у нас був факультатив з іконопису.

Нині стилістична ситуація з іконописом досить неоднозначна. Чи буває так, що замовник просить наслідувати, скажімо, візантійську ікону через необізнаність, не знаючи інших напрямів?

Так, якщо людина чогось не розуміє, вона часто це сакралізує, аби залишати недоторканним. Іноді замовник питає, в якій манері я працюю – в бароковій чи візантійській? Умовно кажучи, люди залишають лише два шляхи розвитку ікони. Чому я маю працювати в тій чи іншій? Християнство чудове своєю універсальністю. З одного боку – це релігія спільноти, а з іншого воно залишає особистий простір для спілкування з Богом.

Писати святі образи ви почали одразу після закінчення академії мистецтв чи значно пізніше? Чи обов’язково ваша справа потребує базової освіти? І як ви ставитесь до приходських шкіл, де вчать іконопису непрофесійних художників?

Так, справді, писати почав одразу. Боюся образити викладачів, але навчання реставрації було для мене великою мукою. Цей предмет, певна річ, дає дуже багато необхідних технологічних та ремісничих знань, але процес реставрації – надто копіткий. Іконопис був для мене такою собі «цукерочкою».

На моє глибоке переконання, іконописом треба займатися, маючи академічну базу. Всі школи при приходах, строго кажучи, профанація. Потрібно вивчати історію, теорію мистецтв, мати досвід, мистецький смак, аби вільно висловлюватися пензлем.

Ви вільно володієте звичайною технікою класичного станкового живопису? Чи берете замовлення на звичайну картину? Або, як більшість іконописців, вважаєте це марудною і не гідною професії справою?

Володію. І часто беру такі замовлення. Чесно кажучи, не бачу в цьому дилеми. Думка, що іконописець повинен писати виключно образи, насправді нічим не обґрунтована. Мені здається, це трансляція утопічних ідей через брак життєвого досвіду.

Чи погоджуєтесь ви з твердженням, що ікона зрозуміла навіть пересічному глядачеві, не потребує ерудиції чи мистецтвознавчої бази знань для сприйняття? Сучасний живопис підкреслює свою елітарність, використовуючи прийоми цитування, які неможливо розгледіти без загальної культурної обізнаності.

Будь-яка річ, – іконопис чи звичайний живопис, – багатошарова та багатовимірна. Ікона має бути достатньо приваблива, щоб сподобатися пересічній людині, але й має стимулювати до вивчення ерудитами. Образ повинен стати прекрасним і універсальним, відкрити інші грані художника та його витвору. В довершеній іконі достатньо сенсів, щоб навіть цінителі знаходили поживу для подальшого розвитку.

Які функції виконує ікона, на ваш погляд? Чи не засмучує вас деяка обмеженість у стилях, сюжетах, засобах художньої виразності в занятті іконописом?

На відміну від чистого «світського» мистецтва, ікона, окрім естетичної функції, несе в собі ще й утилітарну. Так, з обмеженим набором сюжетів я погоджуюсь, але він все одно залишає достатньо свободи для творчості. Я вважаю, що коли художник постійно б’є  в одну точку, він здатний досягти глибини і технічної віртуозності. Коли говорять про невелику кількість стилів, це свідчить лише про кризу сучасного іконопису, який досі тримається переважно за візантійську та барокову традицію, не насмілюючись запливати за ці привабливі буї. Потрібно пробувати пливти самостійно.

Що являє із себе сучасний стиль іконопису? Чи помітний вплив реалізму та фотографії на сучасну ікону? І чому так важко досягти чистоти стилю, без підмішування особливостей інших напрямів?

Як і в сучасному зображальному мистецтві, в іконописі важливо говорити про вплив конкретного напряму. В італійському іконописі доби Відродження, наприклад, ми знаємо про Сієнську і Флорентійську школу, які взагалі були відділені якимись 100 кілометрами. Поділ на школи та стилі – наслідок інформаційного вакууму. Нині головне – вподобання митця. Я більше схиляюся до того, аби говорити про наслідування стилю однієї особистості, аніж про вплив фотографії, адже вона існує 150 років. Коли людина переймає суто технічні та колористичні прийоми, в роботах помітна відсутність ідейного наповнення. В іконі головним є вираз лику, адже саме він відповідає суті Євангеліє.

Тільки-но хотіла запитати. На ваш погляд, зображення «страшних» ликів має на меті застерігати глядача від негідного вчинку? Чи є у цьому сенс? Адже ікона, як на мене, не повинна викликати відчуття перестороги.

Коли зображують перелякані, занадто стурбовані лики – це просто якась єресь. Стиль – це естетика, вираз обличчя – догматика. Знаєте, це біда, коли ремісник – не художник, а художник – не ремісник. Навіть складно узагальнити, де було більше «страшних ликів» – зараз чи у Середньовіччі. Мені здається, що зараз. Основна негативна тенденція майстрів сьогодення – намагання  суб’єктивно подати образ. Деякі іконописці вважають, що якщо вони зобразять святого з покрученими пальцями або доведуть мімічні зморшки до карикатури, то досягнуть довершеного результату. Хибна думка.

Чого потрібно прагнути іконописцю, аби дійсно створити довершений твір?

Щирості.

Як ви ставитеся до тенденції писати ікони в темних кольорових гаммах? Коли я бачу такі образи, мені здається, що вони мають намір залякати глядача, а не допомогти заглибитися у власні почуття. Чи не так?

Це взагалі якесь непорозуміння – писати образи в темних тонах. Можливо, через те, що раніше ікони, зберігаючись довгий час, протиралися олією, від нашарування якої вони темніли. Намагання писати у цій колористиці – «зіпсований телефон». Якщо взяти  будь-яку книжкову мініатюру з минулого, то фарби на ній «кричать». Ікона, як на мене, має бути світла.

Які головні помилки існують у сучасному іконописі?

Можна окреслити кілька тенденцій, одна з яких – надмірний консерватизм, намагання слідувати конкретним стилям, передусім – візантійському. Часто це вважається «актом великого благочестя», але я думаю, це те саме, що освідчуватися дівчині у коханні, списуючи чужі вірші. Унікальність людини між усім живим – божественна схильність до творчості. Повторювати естетичні лекала – нудно. Безумовно, у період навчання копіювання корисне, проте пізніше людина має відшукати свій стиль. Також не можна ставитися до іконопису як до простого заробітчанства. Наступна крайність іконописців – награна індивідуалістичність, спроба штучно створити свій почерк. Мистецтво ікони має бути щирим, живим, експресивним.

Як глядачу орієнтуватися у видах ікон?

Буває фронтальне, оплічне чи поясне зображення святого, а існують так звані житійні ікони. Я б розрізняв їх таким чином: молільні, в яких найважливішим критерієм є те, чи художнику вдалося вловити промінчик божественного у виразі лику; святковіілюстративні. Людина має пам’ятати, що вона шанує не ікону, а першообраз, зображений на ній.  Взагалі  будь-яке мистецтво – туга людини за раєм.

Ви закінчили факультет реставрації. Яка ситуація із розвитком реставраційної справи в Україні зараз? Напевно, існує безліч храмів, ікони в яких потрібують відновлення?

З приводу реставрації – цікаве запитання. Більшовики, знищуючи храми, стимулювали розвиток іконопису, тому простору для іконописців більше, ніж для реставраторів. Надто багато невідворотно зруйнованих пам'яток. Взагалі музейна реставрація – зупинка руйнації та мінімальне втручання. У нас багато некваліфікованих спеціалістів, які можуть тонувати золото золотом. Довершена робота – та, в якій глядач може відрізнити автентичний шар від реставраційного.

Я знаю, що ви, окрім іконопису, займаєтесь розписом храмів. Наскільки цікаво витрачати роки на розпис одного інтер’єру і хто затверджує вашу роботу?

Останній храм, розписаний мною – Святої Тетяни на київському Лісовому масиві, площа розпису якого сягає 600 м2. Робота над ним тривала близько 3-х років. Скажу, що найважче – розмальовувати стелю. Більше трьох годин просто не витримуєш. Роботу приймає церковна громада, але свобода для творчості, звісно, є. Розписувати храми цікаво, адже існує безліч сюжетів, які ти мусиш створити. Ти комбінуєш, думаєш, як розмістити те чи інше зображення.

Чи вірно я зрозуміла, що в іконописі вам не подобається підвищена експресія, різкі лінії, стурбовані лики? А полюбляєте ви ніжність до душі, спокій, аскетизм?

Мені здається, надмірна екзальтованість в рухах  – не потрібна. Ікона має викликати спокій. Ікона – свого роду історичний документ. Потрібно знайти грань поєднання новаторства і традиції. Це завдання цілого життя.

Чи є для вас обов’язковим зв'язок ікони з архітектурним задумом храму? Чи завжди ви уточнюєте, де буде розміщена ваша робота і наскільки вона впишеться в інтер’єр?

Що стосується розпису храму – однозначно так. У візантійську добу ще на стадії будівництва церкви залучали художника, аби він консультував  архітектора з приводу освітлення і т.д. Зараз художнику доводиться працювати з тим, що є. При розписі обов’язково має бути спайка між створенням зображення та його органічне поєднання з архітектурними частинами, аби вони утворювали одне ціле. Є навіть традиція, що на стовпах зображували мучеників, адже своїм життям вони засвідчили глибину власних переконань. З іконою все простіше. Вона сама по собі – мистецтво станкове, самодостатнє і самостійне.

Яке значення для іконопису має кольорова гамма? Чи колір як засіб художньої виразності зазначущістю поступається лінійності і зворотній перспективі?

Кольори в іконописі – надзвичайно важлива частина. Думаю, не треба акцентувати увагу на богословській еквілібристиці, аби не народжувати снобістські елітарні погляди. Не перспектива важлива в іконі, а лінія, тому що ікона в якійсь мірі – графіка. Мені подобається прозорість в своїх роботах і світло. Дуже люблю яєчну темперу – не тому, до речі, що це стара і перевірена техніка, а тому, що вона дає ефект прозорості. Ікона має читатися здалеку, тому має бути силуетною, побудованою на принципах тональності.  Зворотна перспектива більш стосується сюжетних речей, це стилістичне трактування. Мені здається, всі подібні теорії грішать «пересолюванням» сенсу. Основні  відмінності іконопису від звичайної картини – відсутність тіней. Ікона світиться ізсередини. Джерело світла моделює форму в реалістичному живописі, а ікона – рафінована і довершена, там працює тон та лінія.

Чи погоджуєтесь ви з твердженням, що іконопис порушує трикутник «твір-персонаж-глядач», додаючи ефект присутності, почуття магічного благоговіння?

Не люблю сакралізувати свою діяльність. Також невірним буде додавати релігії  магічних рис.  Часом гарний живопис  набагато більше проповідує божественне, ніж погані ікони. Живописці, які намагаються осягнути незбагненність світу (такі, як Матісс, наприклад) ближче до релігії, ніж ремісники-іконописці.

Чи помічаєте ви деяку напругу між іконописом та світським мистецтвом? Мені здається,вона існувала завжди, і сьогодення – не виняток. Як сприймають ваші роботи?

Це парадокс. Бували ситуації, що люди, глибоко вкорінені в релігію, сприймають мою ікону неоднозначно. А на світських виставках вбачають у роботах елемент церковного начиння. Я вважаю, це деяка обмеженість самого глядача, адже в першу чергу ікона – не тільки предмет культу. Вона полізадачна, адже є і естетичним самодостатнім твором, і має релігійний, вкладений автором зміст.

Чи стикалися ви з тим, що митці, які працюють у напрямі сучасного мистецтва, не розуміють вашу відданість іконопису?

Світ настільки розмаїтий…Чому б поряд не існувати зовсім несхожим напрямам?! Багато речей у сучасному мистецтві мені також не зрозумілі, але це не спонукає мене до якоїсь ескапади. 

В іконі все побудовано на принципі анонімності, слідуванні канону. Не шкодуєте, що не маєте змогу піарити себе так, як це роблять художники, спекулюючи на провокаційних темах?

Є дефініція про те, що авторство ікони належить не одній особистості. Це – соборна творчість. А з іншого боку, гарного художника завжди можна впізнати. Іконопис – рафіноване мистецтво, яке вимагає базової освіти, аби глядачі отримали насолоду. Не вражаю за потрібне робити піар на грані епатажу. Бути посміховиськом – дуже сумнівне задоволення. Це штучність, якої я хочу уникати у житті та професії.

Мені здається, що вітчизняна критика звертає мало уваги на сучасний український іконопис. Чому так відбувається? Можливо, тому, що ікону складно оцінювати?

Зараз доба візуальної свободи, і сприйняття глядача завжди доведене до автоматизму. Я не бачу нічого дивного в тому, що мистецтвознавці більше пишуть про сучасний живопис, адже ікона не є елементом поп-культури. Проте вважаю, що не треба боятися критикувати ікону. А критерій оцінки простий: торкає душу чи ні.

 

Роксана Рублевська – арт-журналіст, дипломований кінознавець, постійна авторка ART UKRAINE.

 

30.04.2016
Поделиться:
Комментарии
Имя *
Email *
Комментарий *